Розділ 1.1

Я стомлено переставляла ноги, час від часу позіхаючи. За людським годинником ще не настала ніч, та світ навколо,схоже, вирішив по-іншому. Дорога була накрита вечірньою темрявою. Але це не було так погано, бо вуличні ліхтарі справно виконували свою роботу надавати подібним ночам атмосфери.

З освітленням вулиці їхнє тьмяне світло справлялося трохи гірше.

Але хіба це вже так важливо? Я витягнула руку з кишені улюбленого коричневого пальта. Любила його, бо воно пасувало солом’яному волоссю, зараз зібраному в пучок, частина якого вже розпалася по плечах. Попри те, що рука трішки посиніла без навмисно забутих на столі рукавиць, холод не те щоб сильно відчувався. Навпаки, мені подобалося це ледь чутне пощипування на шкірі, наче сама зима торкається її  своїми замерзливими кінцівками. 

У кишені не було вірних супутників.Я через поспіх забула свої чорні навушники. Напевне, стояли поряд з рукавицями. Але інколи приємно віддатися не лише й музиці, а й думкам, які зазвичай повзають хаотично головою, наче мурашки. А в такий тихий передприсмерк розумієш, що і в їхньому русі є насправді свій принцип. 

Але чи хотілось мені заглиблюватися туди? У ті недрі моєї голови, куди так легко впасти і геть непросто вилізти? Я ще раз пошкодувала, що не маю навушників. Так у мене був би принаймі вибір – музика чи розмови з собою.

Та раптом якийсь шум привернув мою увагу. Занадто виразний шум.

–Невже знову?-- пробурмотіла я, стаючи посеред дороги. Це було безпечно, бо в моєму селищі небагато їхало машин. А якщо вони й з'являться – зараз я їх точно почую.

Те, що ставалось з моїм слухом  важко було пояснити. Аномалія? Талант? Збій системи? Та як би воно не було, звичайним мій слух точно не назвеш. Принаймні не завжди.

Час від часу, геть безсистематично, він наче вмикався. І тоді звуки видавалися аж надто голосними й чіткими. А ловила я їх із далеченької відстані. Наче тваринний інстинкт, який з’являвся несподівано і так само несподівано зникав. 

А проте, я колись так думала. Про відсутність якихось причин і чисту випадковість цієї моєї навички. Що, якщо в цих безсистемних посиленнях чутливості є якась та закономірність?

– Зараз я її точно не розумію– зітхнула я,  проте пішла повільніше, намагаючись всотати в себе звуки ночі.  Колись не треба було і намагатися. Звуки лізли й оточували, наче їх тягло силою. Але так й збожеволіти було неважко. З роками я навчилася фокусувати звук, чи принаймні не вбирати кожну краплю дощу чи стукіт гілок по шибках.

Навколо не було нічого незвичайного. Падав сніг, його пух осідав на траву дуже ніжно, майже беззвучно навіть для мене. Я перевела погляд на ліс довкола, а за ним попрямував і слух. Десь було чути лопотіння крил, плюскіт води, напевне десь є струмок. А я й не знала. Треба буде потім знайти його серед тих дерев. Чую потріскування гілок. Може, через вітер. Може, якісь нічні тваринки. Я вже не раз тут бачила маленьких їжачків, яких доводилося повертати назад до лісу, щоб не виходили на дорогу. Не варто ж повторювати сюжет пісні Фліта.

То що, слух включився, щоб я просто послухала вечірні звуки? Ну дякую, тепер це ще запутаніше. Я зітхнула, і подумки всміхнулась до певних успіхів в контролі. Бо мій видих не розніс барабанні перетинки, а був доволі собі таки звичайним.

– А оце вже звичайним не було,-- промимрила я раптом, ставши посеред дороги.

А що це було?

Я стояла позаду невеличкого будинку, який оточував ліс. У моєму селищі, особливо на цій дорозі, такі поодинокі халупи не були рідкістю. Але зараз мою увагу привернув не сам будинок, а ліс поза ним. Наче там хтось був, повільно переміщався, зачіпаючи дерева. Чому я так відреагувала? Це ж просто можуть бути якісь інші тварини. Їх немало в лісі. Але чомусь я зупинилася. Звуки шурхоту долинали якось занадто…дивно. І ледь не до половини високих дерев. Які тварини можуть бути такими рослими?

Відчуваючи вже зовсім інший холод поза спиною, не причетний до зими довкола, я рушила далі. Повільно наближалась до місця, звідки мало би бути видно подвір’я будинку. Мені стало трохи соромно, що я відчуваю якийсь страх, коли, здається, на те немає вагомих причин. І тоді я почула дещо ще, на цей раз набагато зрозуміліше. Дихання.

Переривчасте і глибоке, наче хтось докладає великих зусиль для нього. Я різко озирнулася. Але нікого не було. Сама винна. Розхвилювалася, і звук почав долинати наче з усіх боків. Треба зосередитися, щоб зрозуміти напрямок,так? Легше сказати, ніж зробити. Але я напружилась і відчула, як звук повільно, але впевнено перетікає з усіх боків в одну точку, наче дим, що якимось незрозумілим чином стягується назад до багаття.

Дихання долинало з подвір’я будинку. І аж тоді я помітила. Там, біля стіни власної хати, стояла жінка спиною до дороги. Здавалося, вдивляється у ліс, щоб побачити те, що мій слух уловив раніше.

Я її знала. Не особисто, але в обличчя - так. І вона дихала. “Це логічно, люди дихають”,-- подумала я, але далі не пішла. Щось у цьому подиху, що досі відлунював мені у вухах, мене насторожувало. Чи може, мене все в ньому насторожувало. Хоча б те, з якими силами давався кожен вдих.

– Гей? Добрий вечір! – гукнула я, і мій голос рознісся дорогою, але, на щастя, не сильно різанув мені по вухах. Зараз старенька обернеться до мене обличчям, щоб поглянути, хто привітався. Потім відповість, а я залишуся спокійна, бо страх виявився безпідставним. Тоді чому жінка досі дивиться на ліс, наче і не почула нічого, а дихання і не переривається?

-- З вами все гаразд? -- гукнула я ще раз, підходячи ближче до воріт. Що, як мене просто не чують? Але щось підказувало, що ні. Коли треба, то я доволі голосна.

Я стояла перед будинком, дивилася на низеньку постать і вагалася. Що робити?

Принаймні звук з лісу припинився.

Але тут відповідь на питання прийшла сама. Жінка на подвір’ї похитнулася вперед і закашлялася. Невеличке полегшення від того, що вона рухається зразу пройшло, як я побачила краплі чогось темного на снігу. Жінка кашляла кров’ю. Не встигла я вигукнути щось, як вона впала вперед, обличчям до снігу. Я відчула, як мене облило холодною хвилею води, але струсила з себе це відчуття якнайшвидше.