Пролог

Жовте світло фар освітлювало сіру безлюдну дорогу. У повітрі ледь чутно витав холодний подих вітру, але в самотній машині пашіло жарою.

Анхель фізично стиснув неспокій. Вона відкинула рукою своє каштанове волосся, що неслухняно лізло в очі, і ще раз придивилася до дороги. Щось було не так. Але що? Вона ж вже не вперше вертається додому так пізно. Лиш шкода, що сьогодні це припало на на день народження її дочки, Ірен. Вона б воліла відсвяткувати його з нею вчасно. Але насправді це теж нічого страшного.  Адже скоро вона буде вдома. Ірен, напевне, вже вклалась спати, тож вона привітає її завтра вранці. А от її чоловік, Джек, ще не заснув. Анхель знала його достатньо добре, щоб припустити, що він хоче дочекатися її з роботи. І ось ця думка про затишний дім далі по дорозі і сім'ю в ньому мали б її заспокоїти. Та чомусь спиною пробирався мороз навіть попри задуху в машині.

Фари вихопили з мороку початок моста. Прекрасно. Цей міст сполучав місто, звідки вона верталася, з її рідним селищем. Анхель здалося, що цей перехід через річку якись символічний. Зараз вона його переїде, опиниться по той бік ревучих вод, ближче до домівки, і це дивне неспокійне почуття її полишить. Але чому ж воно тільки наростає? 

Машина вже була на середині моста, коли боковий зір раптом вихопив щось. Два тьмяні круги за вікном, якраз на рівні бокових вікон авто. Трясця. Анхель натиснула на газ, та було вже пізно. Те, що дивилося на неї своїми велетенськими круглими очима, встало на всю висоту свого росту й потягнулося до машини.

***

За кілометри від мосту у будинку двері в кімнату різко розчахнулися. 

-- Ірен, ти в порядку? -- Джек виглядав наляканим, чи, точніше, стурбованим, коли поспішно ввімкнув світло.

-- Так, -- дівчина підтягнулася в ліжку, намагаючись відновити спокійне дихання, -- так, тату, не переймайся. Просто кошмар наснився

Ірен спробувала усміхнутися батькові, але вийшло не надто переконливо.

-- Ти ніколи так не реагувала на кошмари.

-- Я сильно кричала?

-- Було трохи, -- кивнув Джек, заспокоюючись. Тоді зайшов у кімнату, у руках зблиснула обгортка від початої шоколадки, -- ось. Допомагає, коли страшно. Не мені ж всю з'їсти.

-- Харчуєшся ночами? Тобі має бути соромно, -- засміялася дівчина, приймаючи солодке.

-- Не харчуюся, а підтримую рівень цукру в організмі, -- Джек підморгнув з-за скелець окулярів, -- читання до півночі вимордовує, знаєш. Тільки Анхель не кажи.

-- О, мама вже приїхала?

Чоловік заперечно похитав головою:

-- Ще ні, але мені ще п'ятдесят сторінок залишилося, думаю, дочекаюся її.

Ірен кивнула і поставила шоколад на полицю поблизу

-- Впевнена, що все ок?

-- Так, цілком.

Дівчина дивилася, як кімната знову заповнюється темрявою, коли за Джеком зачинилися двері. Вона не часто мала кошмари, але ніколи не кричала уві сні. І від чого? Усе, що лишилося в пам'яті: ніч, міст і якась машина. Можливо, там ще був зелений спалах.

-- І це весь кошмар? -- промимрила дівчина до себе. -- Я щось стала слобкодуха, щоб від такого лякатися.

Але чомусь тремтіння досі не покидало її. Ірен подивилася у кругле вікно, яке не любила застилати шторами, пробурмотіла “Куди ніч, туди і сон”, як колись її вчила мама, і неспокійно спробувала заснути ще раз.