Караван з Тугремону Розділ І

Караван йшов Червоним каньйоном вже восьмий день. Навколо було саме лиш каміння. Хоч і кольорове. Від землисто-сірого до криваво-червоного і жовто-гарячого.  Пласти межувалися між собою створюючи дикий і фантастичний краєвид. Стіни каньйону здіймалися навколо  неспішно сунувшого по скелястому карнизу каравану. Карниз був доволі широким. Не менше п'ятнадцяти метрів в ширину та огороджений від прірви метрової висоти парапетом, хоч і подекуди покоцаним та нові латки  вже світили свіжою деревиною. Доглядачі за Срібним Шляхом справно виконували свою роботу.
    Десь далеко внизу несла свої червоні води От-Ті, ріка життя в цьому царстві каменю і палаючого сонця. Трохи солонуваті води От-Ті пройшовши Червоним каньйоном та здолавши добрі три сотні лірг, виходили на зелену рівнину. Там з усією жагою до життєдайних вод колосилися поля з шенницею, агрісом, здіймали до небес свої крислаті крони фруктові кущі та дерева, по зелених луках ходили тучні стада худоби. 
    І ось там червоні води От-Ті вже були священними,  бо несли саме життя!
    Вдень дорога під ногами тенгрів нагрівалася так, що якби хтось наважився ступити на неї босими ногами, то обов'язково би опік п'яти.
    Орта сиділа на своєму власному тенгрі й давно вже не дивилася навколо. Їй до зубного болю все набридло. І ось таке кочове життя на спинах могутніх звірів, які нагадували динозаврів - трицераптосів, тільки замість одного кісткового виступу у вигляді коміра, у тенгрів їх було два. Перший був невеликий, заввишки сантиметрів п'ятнадцять. Він був з надзвичайно міцної кістки, за нього було зручно триматися і він захищав шию звіра таким собі щитом, другий - розкривався, як капюшон у кобри в разі небезпеки, при боротьбі за самицю і при встановленні ієрархії у стаді.  Два гострі роги по обидва боки великої трикутної голови були завдовжки до півметра, третий короткий ріг трикутної форми  ріс просто на кінчику носа. Страшна і смертельна зброя. Міцні ноги тенгра м'яко ступали по розпеченому камінні, але його броньовані підошви не боялися цього жару, як і вся велетенська  туша тварини.
    Однак, самою фантастичною, була доволі спокійна і дружелюбна вдача тенгра, що дозволило людям приручити цього велетня.
​    Вже п'ять років як я, Олександра Олександрівна Вітер, а нині Орта Калхар,  ходжу з караваном до Тугремону. 
    Шовк, оксамит, чай, прянощі, зерна лю, вишуканий посуд  з тонкої прозорої порцеляни везуть на своїх могутніх спинах п'ять моїх тенгрів. Ні, вони не всі куплені мною . Тільки один Діно. Четверо орендовані. Довжина звіра сягала шести метрів і везти він міг до п'ятисот кілограмів вантажу. Міг обійтися без їжі і води до семи днів і  втрачав третю частину своєї ваги, та залишався таким же сильним. Але потім тварині був необхідний відпочинок, та вдосталь води та їжі.
    Орта розраховувала на добрий заробіток. Вона витягла срібну фляжку і зробила рівно два ковтки. Тент над головою коливався в такт ході тенгра і захищав від прямого сонячного проміння, але не від відбиваючого  жар каменю. Караван розтягнувся. Тридцять п'ять тенгрів та п'ятдесят вантажних шєє-ба з поклажею, їжею, водою, спальними наметами, посудом, охоронці на шєє-ба, погоничі, слуги. . .
    Думки побігли вперед, до перших хвилин та днів в цьому світі. . .
   В перші хвилини я прийняла цих чудернацьких червоно-чорних шєє-ба за зебр, але згодом розібралася, що це унікальна тварина.
    Це був супер елітний кінь по швидкості, чемпіон з стрибків у довжину та верблюд по витривалості, невибагливості до їжі і перенесенню вантажів одночасно.
    Спереду, в голові каравану, на могутньому  шєє-ба Чан-агу їхала Тайла. Над нею не колихався тент паланкіну, щоб не заважати огляду місцевості. Її сніжно-білий шовковий тюрбан було чітко видно навіть в кінці каравану. 
    Тайла. . .  Тай-тум (капітан) охорони каравану. 
    Сурова, горда, незалежна і безпощадна, коли того вимагають обставини. Та своїх людей не дає кривдити. Завжди стоїть горою за воїнів свого загону і за тюккаф каравану. 
    Але, поклавши руку на сердце, Орта  вважала її головнокомандувачем, генералом каравану.
    Воїни - дукате пильнували навколо. Хоч тут, у голих, розпечених  скелях Червоного каньйону, не селилися навіть хижаки, та все іноді трапляється вперше. 
    В перші місяці Орті здавалося, що все навколо сон.
    Але. . ., знову вставало сонце.
    Жовто-гаряча зірка Сол-Айр сходила на  чужому небі.
    Наставав новий день, приходили нові клопоти і турботи, вони заполоняли її думки, а опіки від багаття, які Орта отримувала при готуванні їжі, привчили її до думки, що навколо таки реальність. І вона таки в неї повірила!
                              Так я попаданка?
                           Перше пробудження.
    Я, Олександра Олександрівна Вітер, шістдесяти п'яти років, прийшла до тями від того, що хтось пхав під носа якусь смердючу ганчірку. Я спробувала відсторонитися, але мене міцно тримали.
    - Що з нею, ана?
    - Ціла, тай-тум. Тільки памороки забило. Головою добряче приложило. І видно, чимось напоїли. Але те вже минуло.
    - Тоді в дорогу. Хто візьме дівчину?
    - Хай зі мною буде, тай-тум. Я пригляну.
    - Добре, ана. Збираємося. Швидко. 
    Мені знову підсунули смердючу гидоту і я відкрила очі. Наді мною схилилася жінка з шкірою кольору елітного чорного шоколаду, волосся було заплетене в дредлоки, чорні очі дивилися на мене дуже уважно.
    - Прийшла до тями? Вставай. Треба вшиватися звідси. Твоїх подруг по нещастю вже розібрали. Вставай! - мене мов кошеня підняли за комір обшарпаного плаття і поставили на ноги. - До мене звертаються, ано. Це значить, лі́кар. - продовжувала вона. - Або ж ано Лацира. Ходімо, тай-тум вже в сідлі.
    Нічого не розуміюча, дезорієнтована, розгублена і ошелешена я мовчки йшла за міцно тримаючою мене жінкою. Я бачила, як жінки - воїни скидають зі скелі вбитих людей і тварин, туди ж летять якісь лантухи і мішки, залишки багаття, посуд та навіть зброя. Ми підійшли до . . . зебри? Висока, могутня тварина з широкими грудьми, стрункими ногами і широкими копитами, з короткою червоною гривою і коротко підстриженим хвостом була. . .  в червоно-чорну смугу. Мязи грали під її смугастою шкірою.
   - Тримайся, - сказала Лацира і я підлетів, опинилася на спині...,  хай буде зебри. Через мить ана також була біля мене. Зі страху я так вчепилася за коротку гриву, що аж пальці побіліли.
    - Не бійся. Я тебе втримаю. Тримайся легше. Дай шєє-ба відчути себе. 
    Я послухалась і трішки розслабила зведені пальці.
    - Ось так. - Лацира щільніше притулила мене до себе і взяла вуздечку.
    - Тримайся ось тут. За сідло. І пам'ятай, я тебе тримаю. Вперед. - і вона вдарила п'ятами по боках зебри.
    Позаду зосталося залите кров'ю каміння і скинуті в провалля трупи тварин і людей.
    Цілий день ми їхали. Зупинки були короткі. Сходити до вітру, перейти через гірську річку або піднятися на круту скелю. Води напилися з річки, вмились, з'їли по половині черствого коржа і знову в дорогу. 
    Амазонок, так я назвала цих жінок зі зброєю в руках, бо іншого нічого до голови не прийшло, було лише п'ять. Нас, дівчат від дванадцяти до двадцяти років, четверо і ще зовсім маленька дівчинка. Років п'ять - шість на вигляд. Вона їхала з амазонкою, яку ана звала тай-тум. Дівчинка впевнено трималася і сиділа на шєє-ба. І зовсім не боялася цих суворих воїнів. Бранки, вірніше, визволені бранки, не розмовляли. Похмуро дивилися перед собою, навіть одна з одною не спілкувалися. Дорога була важка. Темп високий. Було не до розмов, не до краєвидів, навіть думки покинули мою голову. 
    Кругом непривітні гори, чорне блискуче каміння, холодна вода бистрих гірських річок, жодної рослинності і суворі обличчя амазонок. 
    Я впала в якийсь ступор. Думки і почуття покинули мою бідну голову. Замість того, щоб впасти в банальну істерику, я наче застигла. Як муха в меду. І просто спостерігала за всім, так, ніби воно мене не стосується. Мабуть, цей емоційний коллапс і врятував моє життя і розум, і психіку.
    Ввечері ми виїхали до узбіччя кам'яного лісу. Велетенські кам'яні  стовпи стояли до самого горизонту. Спішились.
    - У нас мало часу. Сол-Айр  покидає небосхил. Якщо хтось хоче до вітру, ідіть. Швиденько. Час збігає. - тай-тум не зводила очей з горизонту.
    Я глянула на ану і відійшла за камінь. 
    - Швидко, не барись, - кинула вона мені вслід, теж спішуючись. 
    Я лише кивнула головою. Повернулася через п'ять хвилин і ана, яка вже була верхи, нахилилась і підняла мене, посадивши на шєє-ба.
    - Час, - пролунав голос тай-тум з такою інтонацією, що я мимоволі кинула погляд в той бік, в який вдивлялися всі амазонки.
    Сонце майже сховалося і в його променях чітко стало видно дорогу між каменями. Вона зміїлася між кам'яних стовпів чорною анакондою.
    - Вперед!  - і загін зірвався з місця. 
    Це була шалена гонка із згасаючими сонячними променями. Я бачила лише пролітаючу з шаленою швидкістю чорну дорогу, чула, як ана б'є п'ятами по боках шєє-ба і підбадьорює його криком.
    - Рааа-ах!  - і п'яти врізаються в боки шєє-ба.
    Я пригнулася до шиї тварини, вчепилась руками за жорстку шерсть, та старалась не заважати вершниці керувати і бачити дорогу в стрімко падаючих на кам'яний ліс сутінках. Вітер свистів у вухах, лікті ани вдавилися в мої боки, її затягнуті в шкіряний обладунок груди придавили  мене до шиї шєє-ба і я молилася лише про те, щоби мене не знудило і я не впала. Бо ніхто не зупиниться. І я трималась. Як могла. З усієї сили! З усього відчаю! 
    - Ніттаааа-арррр-рум! - пролунало зненацька.
    - Ра-ааа-ах, - відповів весь загін на наказ. - Ра-ааа-ах!
   Я не бачила, але відчула, як ана вдарила свого шєє-ба. Ні, не п'ятами. Чимось. По крупу. 
    - Вивозь, дорогенький!
    І ще один удар!  Шєє-ба здригнувся і стрибнув. 
    - Давай! Раааа-ах! 
    Мені здалося, що ми в повітрі і я мимоволі відкрила очі. 
    Краще б я цього не робила!
    Під нами була безодня! Я хотіла було закричати, але ана підхватила мене під ребра і припідняла над крупом, і я захлинулася криком. І тієї ж миті передні ноги тварини торкнулися поверхні. . .
    Наступного ранку я побачила ту безодню, що шєє-ба подолали вчора з двома вершниками на спинах. 
    Кам'яний ліс, яким ми вчора мчали і Рі-Ок-Шат, Ліс Неподалік Безодні, відділяла велетенська, жахливо глибока тріщина в кам'яному масиві. Вона тяглася до самого горизонту.  Розлом земної кори!   Гігантський!
    Неймовірний! Жахливий! Бескиди скель, гострі краї велетенських каменюк стирчали із стін розлому! 
    Це ж якась маячня!
    Я сплю!? 
    Бо вже давно не ходжу без ціпка, права рука працює на десять відсотків. Нога підводить. Інсульт! Щоб його чорти забрали!
    А може  вони і забрали?
    Та перекинули мене сюди? 
    Маячня!? 
    Сон?
    Я з'їхала з глузду?
    Не може бути! 
    Не може, я сказала!
    Чи може?
   Раптом колесо Сансари, чи як там  його, повернулося не в ту сторону?
    Чи може в ту, потрібну мені сторону!? І на підходящий тільки мені один єдиний градус? Чи соту долю градусу? Тисячну?
    Я  ж ходжу! Без палиці! Нога в коліні працює відмінно, права рука нормальна! Я розправила пальці, розкрила праву долоню. Це вийшло легко. Пальці не звели судоми. Спастілітика м'язів відпустила! Я підняла руку догори. Потримала. Опустила. Все в нормі. Я можу робити усі ці рухи. І я ж трималася за гриву червоної зебри, як там її. . ., ооо, шєє-ба. Трималася обома  руками!
    Оооооо, людоньки! Тут я здорова! І так собі підозрюю, доволі молода. Стан тоненький, волосся довге, колір . .. , не визначити, воно брудне, все в якійсь червоно-жовтій пилюці, руки без зморшок, пальчики тоненькі, на вказівному тоненький обідок срібної каблучки зібраної з трьох кілець, а головне, я рухаюсь! вільно і легко! Ну, хіба це не щастя? Здоров'я! Ось найбільш цінний скарб людини! 
    Ну, що ж  . . Якщо це все насправді, то дякую, дуже дякую тому, хто змилувався наді мною. 
    І я . . ., я не хочу щоб цей сон скінчився! Не хочу назад! Не хочу до самотності, до відчуття непотрібності людини, яка тільки заважає усім, до палиці, до неспроможності обчистити картоплину, зварити якогось супчику, врізати хліба і до дикого бажання закінчити своє нікому не потрібне життя одним рухом леза. . .
    - Ну що? Роздивилась? - ано Лацира стояла позад мене і посміхалася.  - Рі-Ок-Шат знаходиться нижче Кам'яного лісу, і саме в цьому місці має виступаючий над прірвою дашок і лише тому, шєє-ба долають цю перешкоду і лише в той час, який воїнам вказує жрець. Бо в інший час сонячні промені не показують дорогу через Кам'яний ліс! - промовляла ано, вдивляючись по той бік розлому. - Це давня таємниця Жреців. Багато хто шукав шлях, та все байдуже. Нам пощастило,дома не в цей час Кам'яний ліс відкриває шлях. Ходімо. Пора в дорогу. - і вона попрямувала до вже осідланих шєє-ба.
    Таке можливо!? Це ж не фільм про Індіану Джонса!? Ні? Впевнені!? Та  байдуже, хоч би й фільм. Головне, я тут здорова! 
    Вже половину дня ми просувалися від розлому до Рі-Ок-Шат. Навколо кардинально, фантастично помінялась місцевість. 
    Попереду бовванів ліс. 
    Ні, не так.  
    Л І С . 
    Саме з великої літери.
    Він чекав на нас.
    Дивився сотнею очей, які причаїлися в хащах, прислухався сотнею довгих, коротких і чутливих вух та вушок  і запам'ятовував, вдихав наші пахощі, дух червоно-чорних шєє-ба,  мій піт і . . ., може навіть, мій  страх.
    Крони дерев губилися в височині, стовбури були таких розмірів, що і в шістьох не обнімеш, трава сягала до грудей шєє-ба і амазонки не випускали зброю з рук. В високій траві міг причаїтися хижак, з дерева могла напасти тікана, змія, отрута котрої вбиває одразу. 
    - Слухати ліс! Спереду хащі! Всім замовкнути! - віддала наказ тай-тум.
    Амазонки стихли. Хоч і так не дуже гомоніли. Простір вільний від дерев та чагарників закінчився. Спереду зеленою стіною стояв ліс. 
    До вечора ми просувалися між велетенських дерев, чагарників з червоною і блакитною корою, фіолетовим і яскраво-рожевим листям. Я крутила головою на всі боки, так хотілося все роздивитися, аж поки не одержала гарний такий тичок під ребра і кулак під ніс. В потім і шепіт в саменьке вухо:
    - Ще один викрутас і буде обід сагру. Сиди тихо, як вухань під кущем.
    І я притихла, лише водила туди - сюди очима. Навколо вирувало життя. Чулося ревіння диких звірів, в височині перегукувались птахи, я бачила блакитного коника-стрибунця розміром з горобця, яскраво-жовтого метелика з крилами завбільшки з десертну тарілку, але жодного комара. Мабуть їх тут не існує. Бо, якби існували, то нам би було непереливки. . .
    Вже в сутінках ми вийшли з Рі-Ок-Шату.
    - Їдемо до караван ірчінє Оттован-барчі.- пролунала команда. І загін попрямував на схід. . .