Квіти вендіґо

Кіра їхала в машині трясучись на кожних вибоїнах гірської дороги. Усе її життя за останні кілька днів занадто стрімко обрушилося. Телефонні дзвінки не припинялися, але ніхто не міг дати чіткої відповіді про місцезнаходження її брата Ігоря, який зник кілька тижнів тому в Карпатах. 

Коли вона нарешті звернула на звивисту ґрунтову дорогу, що вела до села, її серце  прискорено забилося. Туман, як густа вуаль, накривав село, приховуючи його від світу. Тільки старі будинки з похиленими дахами і занедбані споруди нагадували про колишнє життя, а тепер все було поглинуто цим мертвим мовчанням. Вона зробила кілька кроків сільською вулицею, зупинившись біля старої хати, чиїм стінам намагалися надати сучасного вигляду, наче дитина клеїла із залишків кольорового паперу ляльковий будиночок.  Саме тут вона домовилася зустрітися з людиною, яка обіцяла супроводити її в глибину лісу, де мав розташовуватися лабаз брата. 

— Добрий день, — вимовив басистий голос позаду, змусивши її здригнутися. Вона обернулася і побачила перед собою високого чоловіка близько шістдесяти років, досить міцної статури. У глибоко посаджених очах відбивався прожитий досвід, про який не заведено ділитися, той, що змушує ночами здригатися від жахіть, що переслідують навіть при світлі сонця. Його спотворював шрам, що розділяв обличчя косою лінією навпіл. На ньому була пошарпана, але тепла куртка, накинута на болотного кольору вовняний светр. Штани з грубої тканини підтримувані широким поясом, із закріпленими на них піхвами і гумові чоботи.  
— Дмитро? — Кіра кивнула, дивлячись на його спокійні, але насторожені очі. — Ми з Вами спілкувалися щодо мого брата... 
— Очікувала побачити когось іншого? — безтілесно запитав він.  
— Якщо чесно, то думала, що ви будете не один, — Кіра стиснула губи, відчуваючи, як зростає тривога. — Я чула, що ви були серед пошукових груп, — продовжила вона, намагаючись не подавати виду своєї розгубленості. — Саме тому вирішила звернутися до вас. 

Дмитро повільно підійшов до неї і глянув пильно в очі, від чого пробило тремтіння. 

— Що привело твого брата сюди?  
— Він навчається на філолога, пише курсову про маловідомі легенди та міфи України. Ігор вичитав на одному з форумів про легенду "Квіти душ", що ростуть у Карпатських лісах. Мовляв вони розквітають тільки під світлом місяця. Він хотів перевірити її, розпитати в місцевих, зібрати якомога більше інформації. І все в цьому дусі.  
Дмитро опустив задумливо погляд, його щось тривожило, але він не збирався ділитися з нею своїми переживаннями. 
— Ти сказала, що знайшла карту, на якій він позначив своє ймовірне місце привалу.  
— Так, хвилинку, — Кіра зняла з плечей рюкзак, відкривши його і діставши карту, яку простягнула Дмитру. На ній червоним маркером було позначено місце в серці лісу.  
— Якщо ти звернулася до мене по допомогу, отже довіряєш.  

Кіра опустила погляд. Не те щоб вона палала величезною довірою до нього, вона не настільки безтурботна, іншого вибору не було.  

— Я проведу тебе через ліс, — сказав Дмитро, віддаючи їй карту. — Але ти маєш знати, наскільки небезпечні ці місця.  
— Так, я розумію, хижаки... 
На його обличчі промайнула моторошна усмішка.  
— Навіть вони уникають тих місць, куди вирушив твій брат, — він провів пальцем по своєму шраму, немов стара рана знову нагадала про себе.  

Кіра відчула, як холод проникає в її кістки.  
Вони йшли лісовою стежкою, прихованою під товстим шаром опалого листя, крізь щільну туманну завісу. Здавалося, тут не було місця для сонячного світла - тільки тьмяне проміння, що пропускалося крізь густі гілки дерев, ледь проникало на землю. 

— Ми повинні рухатися швидше, — сказав Дмитро, його голос глухий і втомлений. Він часто обертався, немов щось насторожувало його, але йшов уперед упевнено, хоча й без особливого ентузіазму. — У горах час не чекає.

 
Кіра кивнула, не встигнувши сказати ні слова. Вона намагалася приховати свій страх, але від нього не було куди сховатися. У цих лісах панувало щось нелюдське. Морок, здавалося, навіть проникав у повітря, змушуючи її дихання ставати дедалі важчим. 
Стежка вивела їх у більш відкриту місцевість, де каміння і дерева утворювали лабіринт, а повітря ставало прохолоднішим. І ось, нарешті, вони вийшли на невелику галявину. Тут повітря було таким густим, що навіть дихання здавалося важким.  
Видовище, що відкрилося перед ними, жахало. Намет, що слугував затишним прихистком її брата, тепер мав вигляд жертовного вівтаря. Тканина була розпорота з такою силою, ніби її роздерли велетенські кігті, залишивши рвані краї, що нагадували рани, які кровоточили. Усередині всі речі були перевернуті догори дном, ніби хтось у люті щось шукав. 
На землі лежали залишки продуктів, зім'ятий спальник і рюкзак, роздертий так, що з нього стирчали клапті тканини та паперу. Але найжахливіше було не це. Навколо намету на землі виднілися глибокі подряпини, що йшли в різні боки, схожі на сліди боротьби або полювання. Вони були неприродно довгі, і краї їх у деяких місцях обпалювали чорним гаром. 
Кров застигла в жилах Кіри, коли її погляд упав на щось, що з першого моменту здалося їй просто гілкою, – клаптик тканини з плямами засохлої, майже чорної крові. Вона впізнала цей шматок: це був рукав куртки її брата.   
Дмитро мовчки вказав на рвану тканину намету, де на внутрішньому боці виднілися дивні сліди, що нагадували відмітини величезних пальців, ніби хтось зсередини в паніці намагався вибратися.   

— Це не звір, — його голос звучав глухо і важко.  
— Що ти хочеш цим сказати? — Кіра насилу стримувала тремтіння в голосі. 
Вона нервово озирнулася навколо. Ліс здавався ще похмурішим, і їй весь час вважався рух у тіні дерев. 
— Ми не одні тут, — тихо промовив Дмитро, почавши оглядати речі. 

Кіра тим часом помітила зошит, що валявся біля залишків багаття. Вона підняла його, обтрусила від бруду і побачила на обкладинці каракулі брата. Це був його щоденник. Відкривши його, в ніс одразу ж вдарив запах вогкості. Сторінки були частково розмиті дощем, але дещо ще можна було розібрати.