51

Відпочинок тривав недовго.

Ще не встигли всі знову відчути тепло сонця на плечах, як повітря раптом стиснулося холодом — таким, що пробіг по шкірі, немов хтось провів невидимим лезом.

Ія піднялася першою. У її грудях щось здригнулося — не страх, не передчуття… щось інше, глибше, майже інстинктивне.

— Щось не так… — прошепотіла вона.

Еммільтій вже стояв поруч, меч напівпіднятий.

Максиміліан підняв руку:

— Не рухайтеся. Слухайте.

Вони прислухалися.

Беззвучно… але відчутно, немов тінь торкнулася тиші.

І тут почулося.
Не крик. Не звук.

Хвиля.

Хвиля магії, що прокотилася островом, ніби хтось розірвав невидимий покрив і пустив усередину чужу силу.

Домініка зціпила зуби:

— Це не просто маніфестація… це виклик.

Вікторія й Дерольдій, що патрулювали узбережжя, зірвалися назад, мов їх вдарило невидиме.

— Вони вже тут! — вигукнув Дерольдій. — І їх багато!

Ія відчула, як світ перед нею трохи похитнувся. Вона знала це відчуття — так б’ється магія, коли її спрямовують не заради знищення… а заради захоплення.

— Вони хочуть забрати когось, — прошепотіла Карлія.

Ія здригнулася.

Бо вона вже чула вночі: Твоє минуле сильніше за твою волю…

Тінь на піску за їхніми спинами розтягнулася, витягнулася, наче ожила, і перетворилася на фігуру.

Не людину.

Не демон.

Щось середнє.

Зігнуте тіло, але з холодними чіткими рухами, наче механічними.

І воно говорило.

Голос був схожий на шурхіт сухого листя, але кожне слово різало:

— Ія… назва… ідентифікація… ціль.

Тетяна відсахнулася, але не відступила.

Еммільтій став перед Ією так, ніби міг відбити будь-яку магію лише силою плечей.

— Не підходь! — різко кинув він.

І істота зупинилася.

Здивовано.

Наче її раптом щось збило з алгоритму.

Ія зробила крок уперед.

— Я сама.

Усі захопили подих.

Максиміліан стиснув кулак так, що побіліли кісточки.

— Не смій! — прошепотів він.

Але Ія вже говорила.

— Що вам треба? — її голос був тихий, але ясний. У ньому не було ні страху, ні прохання. Лише відповідальність.

Істота здригнулася, наче отримала новий імпульс.

— Дані… відсутні… необхідно… повернення… носія.
Ія відчула, як щось темне й давно забуте ворухнулося в пам’яті. Образ. Не чіткий. Уривок.

Голоси.

Хтось каже: Не можна… не можна її залишити…

І знову ніч.

Стіна.

Маска.

Мовчання.

Ія закусила губу.

— Я не повернусь.

Істота рвонула вперед так різко, що навіть Еммільтій ледве встиг зрушити з місця.

Але крізь повітря пролетів спалах — білий, різкий, мов від удару грому.

Домініка стояла на півкроку позаду, і її рука світилася так, що тіні відступали.
— Заборонено! — сказала вона.

І створіння розсипалося, як попіл, що не має часу впасти.

Тиша знову впала.

Тільки серця билися.

Ія опустила руки.

— Це… це означає, що вони знають не лише моє ім’я.

Вона підняла погляд.

— Вони знають, ким я була.

Усі відчули, як від цих слів по спині пробіг холод.

Максиміліан першим порушив тишу:

— Тоді ми більше не просто шукаємо ворога.

— Ми шукаємо правду про тебе, Ія.

І в цю мить кожен зрозумів:

Вороги показали лише перший шар.

А справжня війна — почнеться тоді, коли Ія відкриє те, що заборонено навіть пам’ятати.