38

Грегорі сидів на холодному камінні серед нічної тиші. Пил ще не осів повністю, а його накидка лежала поруч, обвуглена й подерта. Повітря пахло грозою, спаленою магією й поразкою.

Він стиснув у долоні залишки амулета, що колись належав йому — тріснутий камінь, що більше не світиться.
«Я хотів сили… але натомість залишився з порожнечею», — подумав він.

Його очі дивилися в темряву, де колись стояла Ія. Її останні слова дзвеніли в голові:
«Ти сам себе втратив».

Грегорі не міг зрозуміти, коли саме все пішло шкереберть. Коли бажання захистити стало жагою контролю. Коли любов — фікцією. Чи була вона хоч трохи справжньою?
Ні, сказав би хтось.
Так, шепотів він сам собі. Бо Ія була єдиною, хто бачив у ньому щось людське.
— Вони не пробачать, — прошепотів він сам до себе. — Але, можливо, я ще зможу щось змінити.

Позаду нього озвався глухий голос:
— Ще не все втрачено. Якщо будеш корисним.

Грегорі не обернувся. Він знав, кому належав цей голос. Справжньому ворогу. Тому, кому він віддав свою душу, навіть не помітивши цього.

У той самий час, на узбережжі, Ія сиділа між Домінікою й Ліміоном. Її тіло ще не оговталося після бою, але щось усередині неслося далі — як хвиля, що набирає сили.

— Ти відчуваєш? — тихо спитала мати.

Ія кивнула. Вона чула, як магія повертається. Наче повертається дім.

— Ми можемо… спробувати, — додав Ліміон. — Якщо ти згодна. Печаті, якими ми закрили твої здібності, більше не захищають, а стримують. Прийшов час зняти їх.

Ія вдихнула.
— Я готова.

Дженна розчистила коло на піску. Вікторія, Карлія й Еммільтій утворили зовнішній бар’єр. Максиміліан, досі поранений, сів поруч, мовчки тримаючи оберіг.

Домініка та Ліміон обережно підняли руки. Їхні долоні засвітилися, і над тілом Ії спалахнули старі руни — сріблясто-блакитні, мов пам’ять. Коливони почали розмикати закляття, Ія на мить відчула страх — раптовий, дитячий, той самий, що тримав її усе життя в межах.

Але цей страх згорів.

Світло вдарило в неї, спершу рвучко, потім плавно, мов океанська хвиля, що захоплює берег. Її дар, нарешті вільний, розцвів у грудях — живий, дикий, справжній.

— Вона… — прошепотала Карлія. — Вона тепер інша.

Ні, подумала Домініка. Вона — нарешті стала собою.

Ія підвелася. Навколо неї кружляло світло, а її голос зазвучав чітко:

— Я знаю, хто я. І тепер — не дозволю нікому забрати це знову.

На горизонті ворухнулася тінь. Дженна насторожилася.

— Вони знову рухаються. Відчули,що ти пробудилась.

Ія стисла кулак.

— Хай ідуть.

Вперше за довгий час у її голосі не було страху.