Повний текст

Того дня він подзвонив мені з ранку. Різкий і гострий, ніби мисливський ніж, дзвінок розітнув навпіл мій романтичний сон а його  половинки так і впали на підлогу, перерізані цим несподіваним і недоречним дзвінком.

Я здригнулася, розкрила очі і якийсь час приходила до свідомості, не розуміючи того, де знаходжуся і що зі мною відбувається. І лише четвертий або п'ятий дзвінок розбудив мою свідомість. Я протягнула руку і, не підводячись з ліжка, узяла телефон, який завжди лежав на тумбочці поряд, звично приклала до вуха.

– Алло?

– Нам необхідно сьогодні терміново зустрітися. Я чекатиму тебе на Валу, на нашому місці, о четвертій!

Той голос немов би наказував мені, а не просив чи пропонував, як це було завжди. Я здригнулася від холоду, яким віяло від голосу, і поцікавилася, що трапилося. Але... не встигла отримати відповідь, оскільки на тому кінці телефон вимкнули і моє питання розчинилося в сотнях тисячах кілометрів віртуального зв’язку. Зі слухавки лунали швидкі пронизливі гудки: я зрозуміла, що діалог у нас не вийшов – вже у котрий раз.

Я закрила очі. «Він знову телефонує мені рано вранці, – промайнуло в голові, – не дивлячись на те, що в цей ранній час я ще сплю, і він це чудово знає, як знає і те, що уранішні дзвінки завжди мене лякають і нервують. Він дзвонить тому, що так хоче, і у нього немає навіть думки про те, що може, саме зараз, саме в цю мить я не бажаю його чути, не хочу з ним розмовляти, я взагалі не хочу про нього згадувати. Проте він телефонує, і мені знов, вже у котрий раз, доводитися відповідати на його дзвінки всупереч власній волі».

Несподівано я зробила висновок, що не маю власної волі, а якщо колись і мала, то її вже давно зруйнували і знищили. Я перетворилася на ляльку-маріонетку, котра виконує лише ті рухи, яких побажає її власник-пан.

Я занурилася головою у подушку і гірко заплакала, ніби передчувала, що наша сьогоднішня зустріч стане останньою. Я ще не знала, що буде приводом для розриву наших відносин, проте знала напевно, що це обов'язково відбудеться, адже причин для цього накопичилося дуже багато.

***

Рівно о четвертій я сиділа на лавці і чекала його – чекала жадібно, довго, оскільки прийшла задовго до обумовленого часу. Він з'явився о половині на п'яту. Андрій крокував неквапом, злегка похитуючись, і з боку могло здаватися, що цей хлопець просто прогулюється по Валу знічев'я. Проте це було не так. Андрій йшов на зустріч, на наше побачення, яке сам і організував.

Зауваживши його, я завмерла: дивилася на знайому фігуру, що неквапливо наближалася до мене, і відчувала дивний рух внутрішньої життєвої сили, що вирувала в мені – серце стрибало немов у лихоманці, руки тремтіли. Я спробувала себе заспокоїти, проте не змогла, і сиділа ніби на палаючому вулкані.

Андрій підійшов впритул, і я побачила, що він дійсно веселий, як і завжди останнім часом. Його очі блищали, щоки прибрали рожевого кольору, а на обличчі сяяла весела усмішка. Він сів поряд і неспішно витягнув з кишені сигарети і запальничку. Узяв одну сигарету, звичним рухом вклав її собі в рот, прикурив, і, глибоко затягнувшись, повернув своє лице до мене.

Я дивилася на нього, широко розкривши очі, і чекала від нього слів, хоч яких-небудь. Любовне заціпеніння ураз охопило мене, повернувши на багато років назад, коли ми були такі дорогі один одному. Зараз я готова була просто почути його голос, хоча б одне єдине слово, і мені вистачило б цього, щоби отримати задоволення і відчути радість від його близькості. Але він, немов би знаючи про це, умисне мовчав, затягуючи паузу і, ніби чекаючи, що ж з цього вийде. І я не витримала.

– Привіт! Як твої справи? – поцікавилася я, заглядаючи Андрію в очі з виглядом цуценяти, яке з любов'ю, довірою і відданістю дивиться на свого господаря.

– Кхе! – Його ніби щось струсило, і він, видихнувши мені в обличчя хмару огидного тютюнового диму, голосно розреготався.

Він сидів поряд зі мною, знов відвернувшись і знаходячись «під кайфом» від спожитого спиртного, відкрито сміявся, не дивлячись на мене, і лише час від часу солодко затягувався сигаретою. Якби хтось стояв поряд з нами і спостерігав за цією сценою, той, напевно б, подумав, що я поставила своєму хлопцю якесь дурне питання типу: «Скільки тобі років» або «Як тебе звуть». А його гучний, образливий сміх був природною реакцією на це. Проте насправді все було інакше.

Десять років нашої дружби минуло незвичайно швидко – як один день. А наша взаємна любов, яка повинна була б бути вічною, – в усякому разі я на це сподівалася, – швидко пройшла, немов вогонь ватри, залишивши по собі лише попіл і смердючий дим.

Чому так відбулося? Я і сама цього не знала, хоч і розуміла – те, що Андрій перестав мене любити і помалу почав спиватися, не випадковість. Це закономірне зло, в якому є частинка і моєї провини. Колись у нас все було добре. Ми були знайомі ще з школи і ні у кого з наших знайомих не було жодного сумніву, що в майбутньому ми обов'язково станемо сімейною парою. Ми завжди були удвох і любили один одного по-справжньому. Коли Андрій пішов в армію, я цілих півтора роки чекала на його повернення. І було повернення, щастя зустрічі, були перші, такі палкі і пристрасні поцілунки, і рожева надія на те, що тепер ми завжди будемо разом.

Проте доля виявилася підступною. Я не одразу зауважила, що мій Андрій повернувся з армії абсолютно іншою людиною. Він почав вживати алкогольні напої, йому подобалися веселі галасливі компанії і шикарні гульки. І взагалі, більше уваги він почав приділяти своїм друзям, ніж мені. Щоразу, опинившись разом з Андрієм на якому-небудь молодіжному святі, попри загальну радість і чудовий настрій, я завжди почувалася самотньою і смутною. А мій хлопець, не звертаючи на мене жодної уваги, безтурботно веселився.