РОЗДІЛ 35. "Те, що вже не повернути"

Білий коридор лікарні здавався безкінечним, ніби в ньому стерли межі часу, залишивши лише кроки, що відлунювали в порожнечі, і глухий запах антисептику, який не дозволяв дихати на повні груди.
Ніка сиділа, не рухаючись.
Її руки лежали на колінах, пальці були стиснуті настільки сильно, що кісточки побіліли, але вона цього навіть не відчувала, бо всередині було щось значно гірше за біль — тиша, яка повільно розросталася і заповнювала кожну клітину.
Двері відчинилися.
Лікар вийшов не відразу, ніби намагався виграти ще кілька секунд, яких усе одно було недостатньо.
Вона підняла на нього очі.
І все зрозуміла раніше, ніж він сказав хоч слово.
— Нам дуже шкода… — почав він тихо.
Ці слова впали між ними, як щось важке і остаточне.
— Ми зробили все можливе…
Ніка дивилася на нього.
Але вже не слухала.
Світ навколо наче відсунувся, став далеким, розмитим, ніби вона дивилася на нього крізь товсте скло.
— Дитину… не вдалося врятувати.
Тиша.
Глибока.
Непроникна.
Вона не заплакала.
Не закричала.
Лише повільно опустила погляд на свої руки, ніби вперше їх бачила.
— Вона винна… — прошепотіла вона.
Голос був тихий.
Нерівний.
Ледь чутний.
— Вона винна…
Лікар щось сказав, але вона вже не чула.
— Це вона… — повторила Ніка, і тепер у цих словах з’явилося щось інше. — Це вона…
Її губи затремтіли.
— Краще б… — вона заплющила очі, і по щоці повільно скотилася перша сльоза, — краще б він її вбив…
У цій фразі не було логіки.
Лише біль.
І щось темне, що починало проростати всередині, повільно, але невідворотно.
Лікар мовчки стояв поруч, розуміючи, що жодні слова тут уже не мають значення.
Ніка більше нічого не сказала.
Вона просто сиділа, дивлячись у підлогу, і ця нерухомість була страшнішою за будь-який розпач.
Наче в ній щось зламалося.
Назавжди.

Кілька днів потому. 

Небо було затягнуте хмарами, і кладовище виглядало так, ніби саме повітря тут стало важчим, наповненим чужим горем, яке не вміло розчинятися.
Христина сиділа на старій лавці.
Не біля потрібної могили.
Не поруч із людьми.
А осторонь.
Біля чужого хреста, на якому ім’я вже стерлося від часу.
Вона не наважилася підійти ближче.
Не змогла.
Її пальці стискали край лавки, а погляд був спрямований у землю, ніби вона боялася підняти його і побачити те, що вже сталося.
Вона чула голоси.
Далекі.
Приглушені.
Але окремі слова все ж прорізалися крізь простір.
— Він не міг…
— Це все вона…
— Вона його вбила …
Кожне слово било точно.
Без помилки.
Без жалю.
Христина не рухалася.
Вона не намагалася виправдатися.
Не намагалася пояснити.
Бо знала — зараз це не має сенсу.
Для них вона вже винна.
І, можливо, не лише для них.
Вона провела рукою по волоссю, намагаючись зібрати думки, але ті розсипалися, не тримаючись купи.
І саме в цю мить поруч пролунали кроки.
Повільні.
Впевнені.
Вона не підняла голову одразу.
Але відчула.
І коли нарешті глянула — побачила її.
Ніка.
Бліда.
Занадто спокійна.
З очима, в яких більше не було нічого живого.
Вона підійшла ближче.
Зупинилася.
І кілька секунд просто дивилася.
— Це ти мала померти, — сказала вона тихо.
Без крику.
Без емоцій.
І саме тому ці слова прозвучали ще страшніше.
Христина здригнулася.
Але не відвела погляду.
— А не моє дитя, — додала Ніка.
І в цих словах вперше промайнула тріщина.
Біль.
Глибокий.
Нестерпний.
— Я ніколи тобі цього не пробачу.
Вона зробила крок ближче.
Настільки, що Христина відчула її подих.
— Якщо сунешся до Тимура… — голос став тихішим, але твердішим, — ти труп.
Жодного сумніву.
Жодного коливання.
Лише обіцянка.
Ніка ще мить дивилася на неї.
А потім розвернулася і пішла.
Так само спокійно, як і прийшла.
Не озираючись.
Не зупиняючись.
Христина залишилася сидіти.
І тільки тепер її руки почали тремтіти.
Не від страху.
А від усвідомлення, що ця історія ще не закінчена. 

Минув місяць.
Час не вилікував.
Не стер.
Лише зробив біль тихішим.
Але не слабшим.
Христина довго боролася із собою, перш ніж наважилася.
І все ж приїхала.
Столична лікарня була великою, холодною і безликою, наче тут не було місця для емоцій, лише для фактів і станів.
Вона стояла перед дверима палати, не наважуючись зайти.
Серце билося швидко.
Занадто.
— Я троюрідна сестра, — сказала вона медсестрі, намагаючись, щоб голос звучав рівно.
Її пропустили.
Двері тихо відчинилися.
Тимур лежав нерухомо.
Білий.
Тихий.
Наче частина цього стерильного простору.
Христина повільно підійшла.
Сіла поруч.
І обережно взяла його за руку.
Холодну.
Без відповіді.
— Привіт… — прошепотіла вона.
І слова почали литися самі.
Вона говорила довго.
Про все.
Про те, як їй його не вистачає.
Про те, як усе пішло не так. Як вона намагалася викинути його з голови.
Про те, що вона б усе віддала, щоб повернути той день.
Її голос іноді зривався.
Але вона не зупинялася.
Наче боялася, що якщо замовкне — втратить його остаточно.
Коли слова закінчилися, вона просто сиділа.
Тримаючи його руку.
І слухаючи тишу.
Потім повільно піднялася.
— Вибач… — сказала вона тихо. — Я впевнена, що ти одужаєш.
Вона ковтнула повітря.
— Ніка потурбується… А мені не місце поряд з тобою.
Ці слова далися їй важче за все.
Вона відпустила його руку.
І вийшла.
Поки Христина йшла коридором, не озираючись, з іншого боку в палату зайшла Ніка.
Вона підійшла до ліжка.
Сіла.
І взяла його за руку.
— Я так сумую, любий… — тихо сказала вона.
Її голос був м’яким.
Майже ніжним.
— З бізнесом усе добре. Ти не хвилюйся. У тебе гарний партнер…
Вона провела пальцями по його руці.
— Я люблю тебе…
Тиша.
І раптом —
— …Христина.
Голос був слабкий.
Ледь чутний.
Але реальний.
Ніка завмерла.
— …Христина… — повторив він, уже трохи виразніше.
І відкрив очі.
Світло в них було мутним.
Але живим.
— Христина…
Ніка різко піднялася.
— Лікарю! — закричала вона. — Він прийшов до тями!
Вона метушилася, кликала, бігла до дверей.
А всередині…
Щось закипало.
Повільно.
Темно.
Невблаганно. 

Ранок наступного дня був тихим.
Надто тихим.
Христина відчинила двері.
І одразу помітила конверт у поштовій скриньці.
Вона дістала його.
Руки трохи тремтіли.
Всередині було щось ще.
Вона відкрила.
І завмерла.
Криваво-червона квітка.
Жива.
Свіжа.
Наче щойно зірвана.
І маленька записка.
Вона розгорнула її.
Пальці стали холодними.
«Я попереджала.
Тепер оглядайся.» 

Вітер піднявся раптово.
Сильний.
Різкий.
І пелюстки квітки ледь здригнулися в її руках.
Наче живі.
Христина повільно підняла голову.
І вперше за довгий час відчула не просто страх.
А щось більше.
Те, від чого вже не втекти.