РОЗДІЛ 35. "Межа між"

Сирени з’явилися раніше, ніж світло.
Спершу — далекий, розірваний звук, який прорізав повітря і з кожною секундою ставав ближчим, голоснішим, нестерпнішим, а потім — різке світло фар, що врізалося у двір, ковзаючи по стінах будинку, по вікнах, по підлозі кімнати, де Христина сиділа навколішки і не могла змусити себе піднятися.
Вона навіть не пам’ятала, як довго так сидить.
Час розсипався.
Став нерівним.
Нереальним.
Двері розчинилися різко, і всередину увірвався рух — люди, голоси, команди, кроки, що глухо відбивалися від підлоги.
— Де вони?! — хтось різко запитав.
Христина лише повільно підняла руку, вказуючи вперед, бо голосу в неї не залишилося.
Далі все почало відбуватися одночасно.
Швидко.
Різко.
Без пауз.
— Тут двоє!
— Обережно!
— Перевіряю пульс!
Її відсунули вбік, майже не торкаючись, але цього вистачило, щоб вона втратила опору і сперлася спиною об стіну, дивлячись перед собою широко відкритими очима.
Вона бачила лише уривки.
Руки в рукавичках.
Білий світло ламп.
Темні плями на підлозі.
Чийсь голос:
— Є…
І одразу інший:
— Чекай…
Пауза.
Коротка.
Але така, що стискала горло.
— Носилки сюди!
Ще одна команда.
Ще один рух.
— Другий… швидше!
Христина не розуміла, до кого це.
Не розуміла, що саме вони роблять.
Її мозок ніби відмовлявся з’єднувати ці шматки в єдину картину, залишаючи лише відчуття — щось вирішується прямо зараз.
Тут.
Без неї.
Хтось пробіг повз, зачепивши її плечем.
— Відійдіть, будь ласка!
Вона підкорилася автоматично, підвелася, але ноги підкосилися, і вона знову сперлася об стіну, щоб не впасти.
З кімнати винесли перші ноші.
Вона інстинктивно зробила крок вперед, але хтось уже стояв перед нею.
— Вам краще сісти, — сказав голос поруч.
Вона не відповіла.
Її погляд ковзнув повз людину, яка говорила, на двері, за якими зникали ноші.
Хто там був?
Вона не бачила.
Не встигла.
І це незнання було страшнішим за будь-яку правду.
— Дівчино, ви мене чуєте? — голос став наполегливішим.
Вона перевела погляд.
Перед нею стояв поліцейський.
Спокійний.
Зібраний.
Занадто спокійний для цього хаосу.
— Як вас звати?
— Христина… — її голос прозвучав чужим.
— Христина, мені потрібно, щоб ви зосередилися, — сказав він, не підвищуючи тону. — Ви можете розповісти, що тут сталося?
Вона відкрила рот.
Але слова не одразу з’явилися.
Перед очима знову спалахнули картини.
Руки.
Удар.
Кров.
— Вони… — вона ковтнула повітря. — Вони билися…
— Хто саме?
— Данило… і Тимур…
Поліцейський швидко записував, але його погляд залишався на ній.
— Звідки взявся Данило?
— Він… він прийшов разом із Тимуром…
Вона заплющила очі на секунду, ніби намагалася впорядкувати думки, але вони розсипалися.
— Він був… інший… — тихо сказала вона. — Наче… не він…
Поліцейський нічого не відповів.
Лише кивнув, даючи їй час.
Ззовні знову пролунали голоси.
— Обережно!
— Піднімай!
Другі ноші.
Христина різко повернула голову.
Вона бачила лише силует.
Людину, накриту тканиною.
Але хто це — вона не знала.
І ніхто не сказав.
— Христина, — знову звернувся поліцейський, трохи тихіше. — Чи був ніж?
Вона здригнулася.
— Так…
— Хто його тримав?
Пауза.
Довша.
— Данило…
Поліцейський кивнув.
— Добре. Ви дуже допомагаєте.
Допомагає.
Це слово прозвучало дивно.
Ніби тут ще щось можна було виправити.
— Вони… — вона раптом підняла на нього очі. — Вони живі?..
І ось тут він вперше затримався.
Ледь помітно.
На частку секунди.
Але цього вистачило.
— Лікарі роблять усе можливе, — відповів він рівно.
І це була не відповідь.
Христина це відчула одразу.
Її руки знову затремтіли.
Десь позаду зачинилися двері швидкої.
Одна.
Потім інша.
Сирени знову ожили.
І за кілька секунд усе, що щойно вирувало тут, почало зникати, розчинятися разом із цими звуками.
Залишаючи після себе тишу.
І порожнечу.
В якій ще нічого не було вирішено.