РОЗДІЛ 34. "Те, що ще можна врятувати"

Христина не одразу зрозуміла, що кричить.
Її голос зривався, ламався, губився десь між риданнями, які накочували хвилями, але вона не могла зупинитися, бо перед нею, на холодній підлозі, лежав Тимур, і ця картина не вкладалася в реальність, не приймалася, не хотіла ставати правдою.
— Ні… ні… ні… — вона повторювала це, ніби від цих слів щось могло змінитися.
Її руки тремтіли, коли вона намагалася притиснути долоні до його рани, не думаючи про те, як це правильно зробити, не розуміючи нічого, окрім одного — крові занадто багато.
Занадто.
— Будь ласка… — прошепотіла вона, нахиляючись до нього, майже торкаючись чолом його обличчя. — Тільки не зараз… тільки не так…
І раптом він здригнувся.
Ледь помітно.
Його повіки затремтіли, ніби він боровся з чимось, що тягнуло його глибше, далі, туди, звідки не повертаються.
— Тимур! — вона різко вдихнула. — Тимур, дивись на мене… будь ласка…
Його очі відкрилися.
На секунду.
Каламутні, важкі, але живі.
Він дивився на неї, ніби крізь воду, ніби намагався сфокусуватися, втриматися, зібрати останні сили.
— Швидка… вже їде… — швидко зашепотіла Христина, ковтаючи сльози, які все одно текли по щоках. — Я викликала… ти тільки тримайся, добре?.. будь ласка…
Його губи ледь ворухнулися.
— Ніка… — це було майже нечутно.
— Що?.. — вона нахилилася ближче, боячись пропустити хоч слово.
— Врятуй… Ніку…
Світ ніби на секунду похитнувся.
— Що?.. — її голос затремтів.
Він зробив ще один важкий вдих.
— Данило… викрав… — кожне слово давалося йому з болем. — Десь… сховав…
Христина завмерла.
Серце в грудях стиснулося так сильно, що стало важко дихати.
— Ніка… — він на мить заплющив очі, але змусив себе відкрити їх знову. — Вона… вагітна…
Ці слова впали між ними, як щось важке, глухе, невідворотне.
Христина не одразу зрозуміла.
А коли зрозуміла — щось всередині боляче обірвалося.
Вагітна.
Від нього.
Від Тимура.
Вона навіть не знала, що це може так різко, так несподівано вдарити, що десь глибоко, там, де вона давно нічого не чіпала, прокинеться біль, якого вона не чекала.
Але це тривало лише мить.
Лише короткий, майже непомітний спалах.
Бо зараз це не мало значення.
Зараз було важливе інше.
— Я знайду її, — різко сказала вона, і в її голосі вперше з’явилася твердість. — Чуєш? Я знайду. Я обіцяю.
Його погляд трохи пом’якшав.
Ніби він почув.
Ніби цього було достатньо.
Його рука ледь ворухнулася, намагаючись торкнутися її, але сили вже не було.
І наступної миті його очі знову заплющилися.
— Тимур?.. — прошепотіла вона.
Відповіді не було.
— Тимур! — вже голосніше.
Тиша.
Лише її власне дихання, збите, рване, і звук крові, яка крапала на підлогу.
Христина різко схопила телефон, пальці ковзали по екрану, але вона змусила себе зосередитися.
— Алло!.. — її голос тремтів, але слова виходили чітко. — Поліція? Слухайте мене уважно… тут… напад… і ще… в іншому місті… викрали дівчину… її звати Ніка…
Вона говорила швидко, збиваючись, але не зупиняючись, передаючи все, що встигла почути, усе, що могла згадати, навіть найменші деталі, бо розуміла — часу майже немає.
Пошуки почалися майже одразу.
Сирени розрізали тишу.
Машини виїжджали одна за одною, координуючись між собою, розходячись у різні сторони, перевіряючи кожну адресу, кожен закинутий будинок, кожне місце, де хоч теоретично могла бути людина.
До пошуків долучилися всі.
Поліцейські.
Рятувальники.
Кінологи.
Собаки, напружені, зосереджені, брали слід, ведучи людей туди, де ще залишався слабкий, майже стертий запах.
Будинки перевіряли один за одним.
Порожні кімнати.
Пил.
Тиша.
Жодних слідів.
Час йшов.
І кожна хвилина ставала важчою.
— Далі! — звучали команди.
— Перевіряємо наступний!
І ось — ще один будинок.
Такий самий, як інші.
Занедбаний.
Забутий.
Двері скрипнули, коли їх відчинили.
Собака різко напружився.
Загарчав.
І потягнув вперед.
— Є реакція! — різко сказав кінолог.
Усередині було холодно.
І тихо.
Аж поки вони не побачили її.
Ніка.
Вона сиділа прив’язана до стільця, голова безсило опущена вперед, волосся закривало обличчя, а під нею темніла пляма, яка не залишала сумнівів.
— Швидко! — крикнув один із рятувальників.
Вони підбігли.
Обережно.
Швидко.
Зняли скотч.
Перевірили пульс.
— Ледь є… — тихо сказав хтось.
Майже не дихає.
Її руки звільнили від мотузок, але тіло не реагувало.
Лише слабкий, майже невловимий подих нагадував, що вона ще жива.
— Носилки! — пролунало різко.
Її обережно поклали, накрили, підключили кисень просто там, на місці, не гаючи ні секунди.
— Тримаємося… — прошепотів рятувальник, хоча вона його не чула.
Її винесли назовні.
До машини.
До світла.
До шансу.
І сирена знову розрізала повітря, забираючи її туди, де ще можна було боротися за життя.