РОЗДІЛ 33. "Коли все руйнується"

Дорога закінчилася різко, ніби обірвалася разом із терпінням, яке тримало їх обох у напрузі останні години, і коли машина зупинилася біля знайомого будинку, Тимур відчув, як серце в грудях забилося важче, глухіше, ніби кожен удар віддавався болем десь глибше, ніж просто страх.
Будинок стояв тихий. Занадто тихий.
Данило мовчки вибрався з багажника, обтрусив одяг і на секунду завмер, вдивляючись у темряву, ніби намагався зібрати себе докупи перед тим, що мало статися.
— Іди, — тихо сказав він. — Першим.
Тимур не відповів. Він просто рушив до дверей, відчуваючи, як кожен крок дається важче, ніж попередній, ніби всередині вже народжувалося передчуття, що назад дороги не буде.
Двері були не замкнені.
Він обережно штовхнув їх і зайшов усередину.
— Христина?.. — його голос прозвучав тихо, але в цій тиші він здавався надто гучним.
І вона з’явилася майже одразу.
Спершу — як тінь у коридорі, а потім — жива, справжня, така знайома, що на секунду все навколо втратило значення.
— Тимур?.. — її голос здригнувся.
Вона не думала.
Не аналізувала.
Не ставила запитань.
Вона просто кинулася до нього.
Її руки обвили його плечі, притиснулися так міцно, ніби вона боялася, що якщо відпустить — він зникне знову, як щось нереальне, вигадане.
— Ти… ти тут… — прошепотіла вона, і в її голосі було стільки полегшення, що воно майже боліло.
Тимур заплющив очі на секунду, вдихаючи запах її волосся, і відчув, як щось усередині, те, що він так довго намагався заглушити, раптом оживає.
— Вибач… — ледве встиг сказати він.
І саме в цей момент усе зруйнувалося.
Кроки за спиною.
Тяжкі.
Різкі.
Христина відсторонилася першою, ще не розуміючи, але вже відчуваючи, як змінюється повітря, як щось темне входить у цей простір разом із людиною, яку вона не чекала.
Данило.
Він стояв у дверях.
І дивився.
На них.
На її руки, які ще секунду тому обіймали Тимура.
На її очі, в яких не було страху.
Лише радість.
Не для нього.
Щось у ньому зламалося в цю ж мить.
Остаточно.
Безповоротно.
— Отже… ось як, — тихо сказав він, але цей спокій був страшніший за будь-який крик.
Христина зробила крок назад, інстинктивно, відчуваючи, як холод проходить по шкірі.
— Данило… — її голос зірвався. — Послухай…
— Замовкни! — різко перебив він.
І кинувся вперед.
Все сталося надто швидко.
Тимур навіть не встиг повністю усвідомити рух, як Данило вже був поруч, і перший удар прийшовся різко, жорстко, вибиваючи повітря з легень.
Вони зчепилися.
Без слів.
Без правил.
Лише сила, страх і лють, яка накопичувалася занадто довго.
Христина закричала, але цей звук загубився серед важкого дихання, гуркоту тіл і глухих ударів.
— Ти… забрав… її в мене… — крізь зуби видихнув Данило, намагаючись вирватися і дістати те, що вже було в його руці.
Ніж.
Блиск металу майнув у повітрі лише на секунду.
Тимур побачив його запізно.
Удар.
Глухий.
Неприродний.
Наче час на мить спіткнувся.
Тимур різко вдихнув, і його тіло напружилося, ніби не одразу зрозуміло, що сталося.
Потім — біль.
Гострий.
Різкий.
Він відступив на крок, дивлячись на Данила, ніби не вірячи, що це реально.
Кров повільно почала проступати крізь тканину.
— Ні… — прошепотіла Христина.
І в цю ж секунду щось у ній спалахнуло.
Страх.
Лють.
Відчай.
Вона схопила перше, що потрапило під руку — важку статуетку зі столу — і, не думаючи, не зупиняючись, вдарила.
Сильно.
З усієї сили.
У голову.
Глухий звук розрізав простір.
Данило здригнувся.
Його очі на секунду втратили фокус.
І він повільно осів на підлогу.
Разом із ним впав і Тимур.
Тиша.
Раптова.
Оглушлива.
Христина стояла, не рухаючись, стискаючи статуетку так, що пальці побіліли, і дивилася на них обох, ніби не могла зрозуміти, де закінчується реальність і починається кошмар.
— Тимур… — її голос був ледь чутний.
Вона кинулася до нього, опустилася поруч, тремтячими руками торкаючись його обличчя.
— Подивися на мене… будь ласка… подивися…
Але його погляд уже починав тьмяніти.

У цей самий момент, далеко від цього будинку, у холодному, занедбаному приміщенні, де час ніби зупинився разом із повітрям, Ніка різко здригнулася.
Біль прийшов раптово.
Сильний.
Такий, що вибив з неї подих.
Вона сіпнулася, намагаючись звільнити руки, але мотузки лише врізалися глибше в шкіру.
Стогін загубився під скотчем.
Ще один спазм.
Сильніший.
Її тіло зігнулося вперед, і вона відчула, як щось тепле повільно розтікається під нею.
Страх накрив її хвилею.
Паніка.
Вона намагалася дихати, але повітря не вистачало.
Очі наповнилися сльозами.
Світ почав розпливатися.
І останнє, що вона відчула перед тим, як темрява остаточно поглинула її — це біль.
І холод.
А кров тонкою, майже непомітною струйкою продовжувала стікати вниз.