РОЗДІЛ 32 "Перед бурею"

Місто прокинулося тривожним.
Поліцейські машини з’являлися на вулицях частіше, ніж зазвичай, миготіли проблискові маячки, лунали короткі команди, і навіть ті, хто не знав подробиць, відчували: щось сталося, і це щось ще не закінчилося.
Патрулі перекривали виїзди, зупиняли автомобілі, перевіряли документи, вдивлялися в обличчя водіїв, ніби намагалися впіймати не лише людину, а й саму помилку, яка дозволила всьому цьому статися.
Слідчий стояв біля машини, уважно переглядаючи звіти, час від часу піднімаючи погляд на дорогу, де потік машин ставав повільнішим, напруженішим, і в кожному з них могла бути відповідь.
— Продовжуємо перевірки, — коротко сказав він. — Він десь поруч.
І цього було достатньо. 

Тимур уже знав, що дороги назад немає.
Після дзвінка він не намагався шукати інші варіанти, не дзвонив нікому і не будував планів, бо кожна зайва дія могла коштувати Нікі життя, і ця думка не просто лякала — вона стискала зсередини так, що не залишала місця для раціональності.
Він під’їхав до вказаного місця і заглушив двигун.
Кілька секунд сидів нерухомо, дивлячись перед собою.
Потім дверцята відчинилися.
Данило з’явився тихо, ніби виріс із тіні.
— Вийди, — коротко сказав він.
Тимур підкорився.
— Відкрий багажник.
Металевий клац.
Данило зазирнув усередину, ніби перевіряючи щось для себе, а потім перевів погляд на Тимура.
— Слухай уважно, — сказав він тихо, але в цьому голосі не було нічого спокійного. — Одне неправильне слово. Один зайвий погляд. І її не стане.
Тимур стиснув щелепи.
— Я не жартую, — продовжив Данило, нахиляючись ближче. — У мене є людина. Я заплатив. Я виходжу з ним на зв’язок кожні пів години. Якщо я не з’явлюся — він закінчить те, що я почав. І повір… — він ледь усміхнувся, — це буде не швидко. Її навіть не знайдуть. Максимум — собаки.
У грудях у Тимура щось різко обірвалося.
Він бачив, що перед ним уже не та людина, яку він знав раніше.
Той Данило, з яким вони колись перетиналися, залишився десь далеко.
Цей — був інший.
Небезпечний.
Непередбачуваний.
І перевіряти, де закінчується брехня і починається правда, він не наважився.
— Я зараз лізу в багажник, а ти робишвсе можливе, щоб ті виродки не попросили його відкрити, — коротко сказав Данило і сам заліз у багажник, вмощуючись так, щоб його не було видно.
Перед тим, як закрити кришку, він ще раз подивився на Тимура.
— Їдь спокійно. І пам’ятай — вона дихає, поки ти мовчиш.
Кришка зачинилася.
Глухий звук.
І разом із ним — відчуття, що все стало ще гірше.
Тимур сів за кермо, зробив глибокий вдих і запустив двигун.
Руки слухалися, але всередині все стискалося.
Він рушив.
Повільно.
Без різких рухів.
Наче нічого не сталося.
Перший блокпост з’явився вже за кілька хвилин.
Поліцейські зупиняли машини одну за одною.
Перевіряли.
Запитували.
Дивилися.
Тимур відчув, як спина вкривається холодним потом.
Він не мав права помилитися.
Не зараз.
Машина підкотила ближче.
— Документи, — сказав поліцейський, нахиляючись до вікна.
Тимур подав їх рівно, без поспіху.
— Куди їдете?
— У справах, — відповів він так само рівно.
Поліцейський глянув на нього, потім у салон.
— Шо в багажнику? 
У цей момент час ніби зупинився.
Тимур відчув, як серце вдарилося об груди так сильно, що це мало бути чути.
—  Інструменти, добрива для квітів. Відкрити? — запитав він, не змінюючи тону.
Секунда.
Друга.
Погляд поліцейського затримався на ньому довше, ніж потрібно.
І саме в цей момент Тимур зрозумів, що будь-який зайвий рух — і все закінчиться.
— Добре, проїжджайте, — нарешті сказав той, повертаючи документи.
Тимур кивнув і повільно рушив вперед.
Лише коли блокпост залишився позаду, він дозволив собі ледь помітно видихнути.
Але це не було полегшенням.
Бо він знав — попереду ще дорога.
І в багажнику — людина, яка вже переступила межу.
І десь там — Ніка.
Жива.
Поки що.
Ніка втрачала сили.
Мотузки врізалися в зап’ястя, залишаючи пекучий біль, але це вже не було головним.
Головне — те, що відбувалося всередині.
Біль наростав.
Хвилями.
Спочатку терпимий.
Тепер — гострий.
Нестерпний.
Вона намагалася рухатися, розхитати стілець, послабити вузли, але кожен рух лише погіршував стан.
Дихання збивалося.
Перед очима темніло.
Вона заплющила очі, намагаючись зосередитися, але тіло не слухалося.
І вперше за весь цей час у її голові з’явилася думка, яка лякала більше за все інше.
Вона може не дочекатися.
Далеко від цього місця, там, де земля дихала теплом і травами, Христина повільно вела групу стежкою, розповідаючи про рослини, які зростали лише тут, і її голос звучав спокійно, впевнено, ніби вона справді знайшла своє місце.
— Це рідкісні види, занесені до Червоної книги, — пояснювала вона, торкаючись пальцями тонкого стебла. — Вони дуже чутливі до змін.
Люди слухали уважно.
Хтось фотографував.
Хтось ставив запитання.
І на мить усе здавалося нормальним.
Майже щасливим.
Але потім щось змінилося.
Вітер.
Різкий.
Несподіваний.
Він пронісся полем так, ніби хтось розрізав повітря навпіл.
Квіти здригнулися.
Одночасно.
Наче за сигналом.
Листя затремтіло.
Стебла похилилися.
Повітря стало важким.
Тривожним.
Христина замовкла.
Вона дивилася на рослини і відчувала, як щось холодне проходить всередині.
— Це… нормально? — тихо запитала жінка поруч.
Христина не відповіла одразу.
Бо знала — ні.
Це не виглядало природно.
Це було відчуття.
Попередження.
Наче сама земля намагалася сказати щось, але словами, які не можна почути.
— Нам краще повернутися, — тихо сказала вона.
І в ту ж секунду все стихло.
Раптово.
Наче нічого й не було.
Квіти завмерли.
Вітер зник.
Лише тиша залишилася після нього.
Христина повільно обвела поглядом поле, і тривога, яка з’явилася, не зникла.
Вона залишилася.
Глибоко.
Наче десь далеко вже почалася буря.
І вона була ближче, ніж здавалося.