РОЗДІЛ 31  "Тривога"

Дорога здавалася рівною і передбачуваною, але всередині у Тимура з кожним кілометром наростало дивне відчуття, яке він спочатку намагався пояснити звичайною втомою, напруженням останніх днів і тим, що залишив Ніку саму, навіть попри всі запобіжні заходи, які вжив, однак це відчуття не зникало, а навпаки — повільно, вперто розросталося, ніби хтось невидимий тримав його за нерви і з кожною хвилиною стискав сильніше.
Він кілька разів перевірив телефон, машинально ковзнувши поглядом по екрану, ніби очікуючи побачити пропущений виклик або повідомлення, яке могло б усе пояснити, але там була лише тиша, така ж глуха, як і в його думках, і саме ця тиша раптом здалася йому неправильною.
Занадто правильною.
Занадто спокійною.
— Чорт… — тихо видихнув він, стискаючи кермо сильніше, ніж потрібно.
Він спробував відволіктися, увімкнув радіо, але слова розчинялися, не залишаючи сенсу, і вже за кілька секунд він вимкнув його, не витримавши цього порожнього шуму.
Телефон знову опинився в його руці.
Перший дзвінок.
Гудки.
Довгі.
Ніхто не відповідає.
Він насупився, відчуваючи, як тривога робить ще один крок уперед.
Другий дзвінок.
Третій.
Він уже не відкладав телефон, тримаючи його біля вуха довше, ніж потрібно, ніби від цього щось могло змінитися.
— Візьми слухавку… — прошепотів він, навіть не усвідомлюючи, що говорить уголос.
Четвертий дзвінок.
П’ятий.
Кожен гудок бив по нервах сильніше, ніж попередній.
І коли він уже збирався скидати, щоб знову набрати, у слухавці щось клацнуло.
Тимур завмер.
— Алло? — різко сказав він.
Кілька секунд — тиша.
І потім голос.
— Я не раджу тобі звертатися в поліцію.
Тимур відчув, як холод пробіг уздовж хребта.
Цей голос він впізнав одразу.
— Данило… — видихнув він, і в цьому слові було більше, ніж просто ім’я.
— Бо ти її більше ніколи не знайдеш, — спокійно продовжив той, ніби говорив про щось буденне. — З собаками шукатимеш і не знайдеш. Зрозуміло?
У Тимура пересохло в горлі.
— Де вона? — його голос став жорстким, різким, але всередині вже піднімалася паніка.
— Не поспішай, — тихо відповів Данило. — І не роби дурниць. Бо навіть якщо мене візьмуть, навіть якщо посадять, навіть якщо почнуть ламати на допитах… — він на секунду замовк, і ця пауза прозвучала страшніше за будь-які слова, — я буду сидіти і посміхатися, поки твоя жінка згниватиме живцем.
Кермо скрипнуло під пальцями Тимура.
— Ти хворий… — прошепотів він, але це звучало не як образа, а як факт, який раптом став занадто очевидним.
— Можливо, — легко погодився Данило. — Але зараз це не має значення.
Тимур заплющив очі на секунду, намагаючись зібрати думки, але вони розсипалися, залишаючи лише одне — страх.
Реальний.
Гострий.
Такий, що не дає дихати.
— Що ти хочеш? — тихо запитав він.
— Я вже казав, — відповів Данило. — Ти допоможеш мені виїхати з міста.
Тимур гірко всміхнувся, хоча Данило цього не бачив.
— Інакше?
— Інакше ти втратиш її, — спокійно сказав той. — Повільно. Дуже повільно.
Тимур мовчав.
У нього не було варіантів.
Жодного.
— Куди їхати? — нарешті запитав він.
І навіть для себе цей голос прозвучав чужим.
— Я скину тобі місце, — відповів Данило. — І ще раз… без поліції.
Зв’язок обірвався.
Тимур ще кілька секунд тримав телефон біля вуха, ніби не вірячи, що це сталося насправді, а потім різко вдихнув і відкрив очі.
Світ навколо не змінився.
Та сама дорога.
Те саме небо.
Але все стало іншим.
Він навіть не намагався більше думати.
Не аналізував.
Не шукав варіантів.
Бо знав — часу немає.
Рука впевнено провернула кермо.
Машина різко змінила напрямок.
Він розвернувся.
І натиснув на газ.
Думка про те, що Данило може не блефувати, що Ніка зараз десь одна, зв’язана, налякана, без можливості покликати на допомогу, не просто підштовхувала його — вона гнала вперед, стираючи будь-які сумніви.
Він навіть не спробував перевірити.
Не подзвонив нікому.
Не звернувся до поліції.
Бо якщо Данило хоча б на половину такий божевільний, як звучав у слухавці, ризикувати він не мав права.
Телефон завібрував.
Повідомлення.
Координати.
Тимур кинув швидкий погляд і стиснув зуби.
Він знав це місце.
Стара дорога.
Поряд лише заводи. Чи міг він там заховати Ніку, а можливо це місце навпаки він вибрав як найдалі від схованки Ніки. Відповідей не було, лише крихка надія.
— Тримайся… — прошепотів він, сам не знаючи, до кого звертається більше — до Ніки чи до себе.
Машина мчала вперед, розрізаючи тишу дороги, і з кожною секундою він відчував лише одне —
він запізнюється.
І це відчуття було страшнішим за все інше