РОЗДІЛ 29 "Чужі сліди"

Будинок, у якому жила Христина, зазвичай прокидався повільно, ліниво, наче не поспішав віддавати ніч, але цього ранку щось було інакше. На сходовій клітці стояли двоє сусідів, перемовляючись пошепки, ніби боялися, що їх можуть почути, хоча двері квартири, про яку йшлося, були відчинені навстіж і мовчали вже занадто довго, щоб це виглядало нормально.
— Я ще вчора ввечері помітила, що світло горить, — тихо казала жінка, нервово стискаючи край халата. — Думала, може, вона просто вдома… але двері…
— Та й сьогодні так само, — додав чоловік, кидаючи короткий погляд усередину. — Я постукав — тиша. Це вже не схоже на звичайні справи.
Вони довго не наважувалися зайти, і зрештою зробили те, що здавалось єдино правильним — викликали поліцію.
Патруль приїхав швидко.
Двоє правоохоронців піднялися сходами, і вже з першого погляду стало зрозуміло: щось тут сталося. Не обов’язково злочин — але щось не те.
— Хто викликав? — коротко запитав один із них.
— Ми, — відповіла жінка, відступаючи. — Там двері… відчинені.
Поліцейський кивнув і обережно зайшов усередину.
Перше, що вдарило в очі — безлад.
Не той, що буває після поспішних зборів або звичайної неакуратності, а інший, глибший, наче хтось цілеспрямовано перевертав усе, шукаючи щось конкретне. Шухляди були висунуті, речі розкидані, на підлозі лежали відкриті коробки, альбоми, папери.
— Схоже на пограбування, — пробурмотів другий, заходячи слідом.
— Може бути, — тихо відповів перший, але в його голосі не було впевненості.
Бо щось тут не складалося.
Він пройшовся кімнатою, уважно оглядаючи деталі. Техніка залишилася на місці. Грошей, якщо вони тут були, ніхто не шукав очевидно. Занадто багато уваги було приділено паперам, особистим речам.
— Викликаємо слідчу групу, — сказав він нарешті.
За пів години квартира вже наповнилася людьми у рукавичках, із валізами обладнання, тихими голосами і зосередженими поглядами. Простір, який ще вчора був чиїмось життям, тепер став місцем роботи.
Слідчий, який прибув разом із експертами, повільно пройшовся кімнатою, не поспішаючи робити висновки. Його погляд затримувався на дрібницях — на перевернутому альбомі, на розірваному конверті, на подряпинах біля замка.
— Двері не зламані, — тихо зауважив один із експертів. — Відкривали або ключем, або дуже акуратно.
Слідчий кивнув.
— Працюємо по відбитках.
Порошок ліг на поверхні тонким шаром, відкриваючи те, що ще кілька хвилин тому було невидимим. На столі, на шафі, на дверях почали проявлятися сліди — чіткі, чужі.
— Тут є, — сказав експерт, нахиляючись ближче.
Знімки зробили швидко.
Потім ще.
І ще.
Квартира мовчала, але тепер вона вже не була пустою — вона говорила мовою деталей.
Минуло ще трохи часу, перш ніж результати перевірки почали складатися в щось зрозуміле.
Слідчий дивився на папери, і його брови повільно зійшлися.
— Це точно? — запитав він, не відриваючи погляду.
— Сто відсотків, — відповів експерт. — Співпадіння повне.
— Данило… — тихо повторив слідчий, ніби пробуючи це ім’я на смак.
У кімнаті стало тихіше.
— Той самий? — уточнив один із оперативників.
— Так, — коротко відповів він.
І саме в цей момент усе остаточно перестало бути випадковістю.
— Але як це пов’язано… — пробурмотів хтось із присутніх.
Слідчий повільно підняв погляд і обвів кімнату ще раз, ніби тепер бачив її зовсім інакше.
Безлад, який виглядає як пошук в одній квартирі.
І ще — справа з Нікою, яка досі не давала відповідей і теж невідомість, що там шукали.
— Він щось шукав, — тихо сказав слідчий.
— Що саме? — запитали його.
Він зробив паузу.
— Ось це нам і треба з’ясувати.
За вікном починався день, але відчуття було таке, ніби навпаки — все тільки занурюється в темряву, густу і тривожну.
Бо тепер у цій історії з’явилося нове ім’я.
І воно пов’язувало занадто багато речей.
А значить — це тільки початок.