РОЗДІЛ 28. "Слід серед квітів"

Телевізор працював тихо, майже фоном, більше для того, щоб розбити тишу, яка вже кілька днів тиснула на Данила зсередини, ніж для того, щоб справді щось дивитися, бо думки його були зайняті зовсім іншим — пошуком, який зайшов у глухий кут, і відчаєм, що повільно, але впевнено перетворювався на щось небезпечніше.
Новини змінювали одна одну, серйозні теми поступалися легшим, і він майже не слухав, поки випадкова фраза не змусила його підняти голову.
— …а на Поділлі саме зараз розквітає одна з найрідкісніших рослин України — Шиверекія подільська, яку можна побачити лише в окремих місцях…
Данило завмер.
Щось у цих словах зачепило пам’ять, ніби торкнулося нитки, яка давно чекала, щоб її смикнули.
Поділля.
Рідкісна квітка.
Фото.
Він різко випрямився, вдивляючись у екран, де на кілька секунд показали світлину — кам’янисті схили, світлі дрібні квіти, майже непомітні на перший погляд, але чомусь знайомі.
Занадто знайомі.
— Не може бути… — прошепотів він, але вже знав, що може.
Спогад прийшов раптово, уривком: альбом, який він колись випадково перегортав у Христини, її сміх, коли вона щось розповідала про подорожі, і фото — саме таке, з цими квітами, з цим кам’янистим фоном.
Тоді він не звернув уваги.
Тепер — це було все.
Він різко вимкнув телевізор, і тиша, яка настала, вже не була гнітючою.
Вона була наповнена рішенням.
Цієї ж ночі він повернувся до її квартири.
Будинок зустрів його темрявою і знайомою тишею, яка тепер здавалася чужою, ніби тут уже давно не було життя, хоча він пам’ятав кожен куток, кожен звук, який колись був пов’язаний із нею.
Він діяв швидко, впевнено, без зайвих вагань, ніби вже не вперше переступав цю межу, і коли двері піддалися, він зайшов усередину, одразу включаючи світло.
Квартира виглядала так, ніби її покинули поспіхом.
Але для нього це не мало значення.
Він почав шукати.
Спочатку поверхнево — шухляди, полиці, документи.
Потім — все глибше.
Він перевертав речі, відкривав коробки, висипав вміст, не зважаючи ні на порядок, ні на акуратність, бо тепер у нього була ціль, і все інше втрачало сенс.
Альбоми він знайшов не одразу.
Вони лежали в шафі, заховані між речами, ніби вона не хотіла, щоб їх легко знайшли, але цього було недостатньо, щоб сховати їх від нього.
Він сів прямо на підлогу і почав перегортати сторінки швидко, майже нервово, поки раптом не зупинився.
Фото.
Те саме.
Кам’янисті схили.
Світлі квіти.
І вона.
Жива. Усміхнена. Далека.
Його пальці стиснули край сторінки, і в цей момент усі сумніви зникли остаточно.
— Я знайшов… — тихо сказав він, і в голосі було щось, від чого самому ставало не по собі.
Але цього було замало.
Йому потрібна була адреса.
Точне місце.
Він продовжив шукати.
Довше. Наполегливіше.
І зрештою натрапив на те, що спочатку здалося неважливим — старі листи, складені акуратно і перев’язані тонкою стрічкою.
Пожовклий папір.
Почерк.
Ім’я.
Він розгорнув один із них і завмер, коли побачив у кутку адресу відправника.
Чітку.
Справжню.
Його дихання стало швидшим.
Він переглянув ще кілька — та сама адреса.
Та сама точка.
— Ось ти де… — прошепотів він, і в цій фразі вже не було сумнівів.
Лише впевненість.
І щось ще.
Щось, що межувало з божевіллям.
Він засміявся тихо, майже беззвучно, але цей сміх був гіршим за крик.
Бо тепер у нього був напрямок.
І ніщо більше не могло його зупинити. 

У цей самий час, за сотні кілометрів від нього, в маленькому будинку, де Христина намагалася навчитися жити спокійно, ніч була тихою, але ця тиша раптом почала змінюватися.
Вона сиділа біля вікна, розбираючи якісь дрібниці, коли раптом відчула дивне, майже невловиме занепокоєння, яке не мало причини, але не відпускало.
Поруч, на підвіконні, стояла мімоза — невелика рослина, яку вона придбала випадково, більше з цікавості, ніж із потреби. Між людьми цю квітку називали сором'язлива. 
Її листя зазвичай складалося від дотику.
Але зараз…
Воно рухалося саме.
Повільно.
Наче реагуючи не на фізичний вплив, а на щось інше.
На напругу в повітрі.
Христина підняла погляд і завмерла, спостерігаючи, як ніжні листочки один за одним згортаються, ніби ховаючись, ніби відчуваючи небезпеку, яку ще неможливо побачити.
— Дивно… — прошепотіла вона, але відчула, як по спині пробіг холод.
У кімнаті було тихо.
Надто тихо.
І в цій тиші народжувалося відчуття, що щось наближається.
Наче буря, яку ще не видно, але вже можна відчути.