РОЗДІЛ 25. "Пошук без адреси"

Данило довго сидів у тій самій кімнаті, де вже не раз намагався знайти бодай якусь зачіпку, і поступово ловив себе на тому, що його пошук починає втрачати чіткі межі, розпадаючись на уривки спогадів, випадкові деталі і напівзабуті розмови, які раніше здавалися неважливими, а тепер раптом ставали єдиною надією.
І саме так, ніби випадково, він згадав про якусь подругу Христини, про яку вона колись згадувала побіжно, без подробиць, просто як про людину з іншого міста, з якою давно не бачилася, але підтримувала зв’язок.
Цього було достатньо.
Він не став довго думати, не перевіряв, не аналізував, а просто поїхав, вчепившись у цю думку як у рятівну нитку, бо в його стані будь-яка ймовірність виглядала як шанс.
Дорога видалася довгою, виснажливою, але він майже не помічав цього, прокручуючи в голові варіанти, уявляючи, як знайде її, як вона здивується, як усе можна буде повернути назад, ніби нічого не сталося.
Але коли він нарешті дістався, все закінчилося швидко і банально.
Її там не було.
Подруга здивовано дивилася на нього, не розуміючи, чого він хоче, і щиро запевняла, що давно не бачила Христину, що вони майже не спілкуються і вона нічого не знає про її життя зараз.
І в її словах не було брехні.
Це було очевидно.
Данило стояв, слухав, кивав, але всередині відчував, як чергова надія руйнується, залишаючи після себе лише порожнечу і злість, яка вже починала змішуватися з відчаєм.
Повертаючись назад, він почав згадувати далі, вже більш напружено, майже насильно витягуючи з пам’яті будь-які згадки про її минуле, родину, знайомих, намагаючись скласти з цього хоч якусь карту, яка приведе його до неї.
Адрес не було.
Конкретики — теж.
Лише імена.
Саме за ці імена він і вчепився.
За допомогою айтішника, який вже виглядав виснаженим від його наполегливості, але все ж продовжував допомагати, вдалося знайти двох людей — двоюрідного брата і сестру Христини.
Брат, Тарас, жив у столиці.
І цього разу Данило вирішив не відкладати.
Він поїхав одразу.
Зустріч відбулася швидко, без підготовки, без пояснень, і вже з перших хвилин Тарас відчув, що перед ним стоїть людина, яка перебуває на межі, хоча намагався цього не показувати відкрито.
Данило говорив швидко, трохи збивчиво, але впевнено, ставив питання, не даючи часу подумати, ніби боявся, що відповідь знову виявиться порожньою.
— Вона виходила з тобою на зв’язок? — запитав він прямо. — Можеш їй подзвонити?
Тарас уважно подивився на нього, і цього погляду було достатньо, щоб зрозуміти: щось тут не так.
Перед ним стояв не просто схвильований знайомий.
Перед ним була людина, яка виглядала виснаженою, напруженою, з очима, в яких було щось тривожне, майже небезпечне.
І саме це змусило його збрехати.
— Ми не спілкуємося, — спокійно відповів він. — Давно. У мене навіть її номера немає.
Данило на мить завмер, ніби намагався перевірити ці слова, але не знайшов за що зачепитися.
Йому залишалося або повірити, або знову опинитися в порожнечі.
— Зрозуміло… — тихо сказав він.
Але перед тим як піти, він все ж поставив ще одне питання:
— А сестра твоя… вона ж теж у столиці?
Тарас ледь помітно напружився, але одразу відповів:
— Ні. Вона давно за кордоном.
І вже подумки додав: невже він настільки божевільний, що поїде і туди?..
Данило лише кивнув і пішов, залишивши після себе важке відчуття, яке ще довго не відпускало.
Коли двері зачинилися, Тарас ще кілька хвилин стояв мовчки, обдумуючи те, що щойно сталося, а потім дістав телефон і набрав номер Христини.
Він не збирався з’ясовувати їхні стосунки, не хотів втручатися більше, ніж потрібно.
Але мовчати теж не міг.
— Слухай, — сказав він, коли вона відповіла. — До мене тут приходив твій знайомий… Данило.
Він зробив коротку паузу.
— Ти маєш знати… він виглядає дуже погано. Не просто засмучений. А… нестабільний.
Тарас не любив перебільшувати, але зараз не бачив сенсу пом’якшувати слова.
— Я спочатку не думав, що все настільки серйозно,  але він поїде навіть за кордон тебе шукати… чесно кажучи, будь якого розвитку подій виключати не можна.
На тому кінці запала тиша.
І ця тиша сказала більше, ніж будь-які слова.
Христина не могла повірити, що все настільки серйозно. Вона фізично відчула наскільки її страх величезний.