РОЗДІЛ 24. "Тиша після"

Лікарня вже давно перестала бути для Ніки тим місцем, де просто лікують, і перетворилася на замкнений простір між страхом і надією, де кожен день тягнувся повільно, нерівно, залежно від її стану, який то давав слабкі ознаки покращення, то знову різко погіршувався, ніби сам організм не міг вирішити, боротися чи здатися.
Тимур приходив щодня, і з кожним разом йому все складніше було приховувати власне хвилювання, бо те, що спочатку здавалося тимчасовим ускладненням, поступово набувало більш тривожних рис, і навіть лікарі вже говорили обережніше, ніж раніше, підбираючи слова так, ніби боялися сказати зайве або дати надію, яка може не справдитися.
Він сидів біля її ліжка, дивився, як вона спить, як інколи здригається від болю, і ловив себе на думці, що не може просто залишити її в такому стані, навіть попри те, що їхні стосунки давали тріщіну, та продовжилися з примусу і шантажу. Зараз це вже не мало значення — перед ним була людина, яка потребувала допомоги, і він не міг відвернутися. А можливо це був і не примус. Можливо він заплутався в своїх почуттях і саме зараз він там, де повинен бути.
Водночас у нього була інша реальність, яка настирливо нагадувала про себе — бізнес, справи, люди, які чекали його в рідному місті, рішення, які без нього не приймалися, процеси, що починали давати збій, і це створювало постійне внутрішнє напруження, ніби він стояв на двох берегах і не міг обрати, де залишитися.
Він розумів, що рано чи пізно йому доведеться поїхати, бо інакше він втратить те, що будував роками, але кожного разу, коли ця думка з’являлася, він дивився на Ніку і відкладав рішення, знаходячи нові причини залишитися ще на день, ще на два, ще трохи.
— Тобі не потрібно бути тут постійно, — одного разу тихо сказала вона, помітивши його втому. — Я впораюсь.
Він лише похитав головою, бо не вірив цим словам, і, можливо, не хотів вірити, адже тоді йому довелося б поїхати. 

У ці ж самі дні, в іншому кінці міста, Данило сидів у темній кімнаті, де світло від монітора було єдиним джерелом життя, і спостерігав, як його знайомий айтішник знову і знову намагається знайти хоч якийсь слід Христини, переглядаючи бази, перевіряючи записи, шукаючи будь-які зачіпки, які могли б вказати напрямок її втечі.
— Тут нічого немає, — вкотре сказав той, не відриваючись від екрану. — Вона або дуже добре все продумала, або просто зникла без сліду.
Данило мовчав, стискаючи кулаки, бо не міг прийняти таку відповідь, не міг змиритися з тим, що вона могла просто зникнути з його життя, не залишивши навіть найменшої можливості знайти її.
— Шукай ще, — коротко кинув він.
І в його голосі було щось, що не дозволяло заперечувати. 

А десь далеко від них, у маленькому містечку, де ніхто не знав її і не ставив зайвих запитань, Христина повільно облаштовувала нове життя, намагаючись зробити простір навколо себе хоча б трохи затишним, щоб не відчувати постійної чужості, яка спочатку переслідувала її в кожному кутку будинку.
Вона розкладала речі, перебирала старі меблі, які дісталися разом із будинком, відкривала вікна, впускаючи свіже повітря, і поступово цей простір починав оживати, наповнюватися її присутністю, її ритмом, її тишею.
Квіти стали першим, що вона повернула у своє життя, бо без них усе здавалося неправильним, неповним, і вона почала з малого — кілька горщиків, кілька живих кольорів, які одразу змінили атмосферу, зробивши її менш чужою.
Паралельно вона шукала роботу, намагаючись знайти щось, пов’язане з тим, що вміла і любила, переглядала оголошення, писала людям, пропонувала свої послуги, навіть думала про невеликі дизайнерські проєкти, які могла б виконувати дистанційно, щоб не привертати до себе зайвої уваги.
Її життя починало вибудовуватися заново, повільно, обережно, без різких рухів, ніби вона боялася зруйнувати цю крихку рівновагу.
І хоча зовні все виглядало спокійно, десь глибоко всередині залишалося відчуття, що минуле ще не відпустило її остаточно, що воно десь поруч, просто чекає моменту, щоб нагадати про себе.