РОЗДІЛ 23 "РІШЕННЯ"

Новину про те, що Христина поїхала, Тимур почув не як окрему подію, а як випадкову деталь у розмові, яка ніби не мала для нього значення, але в ту ж мить вдарила точніше й болючіше за будь-які прямі слова, бо вона не попрощалася, не пояснила, не залишила навіть найменшого сліду, за який можна було б зачепитися, і це мовчання раптом стало гучнішим за будь-який крик.
Він стояв, слухав, кивав, навіть щось відповідав, але відчував, як усередині повільно і нещадно стискається щось живе, щось, що він так довго намагався не помічати, переконуючи себе, що між ними нічого справжнього не було, що це лише звичка, зручність, тимчасове захоплення, але тепер, коли вона зникла, ця зручна брехня розсипалася, залишаючи після себе оголену правду — йому боліло.
І водночас разом із цим болем піднімалася інша сила, холодніша, твердіша — гордість, яка не дозволяла зробити жодного кроку назустріч, не дозволяла подзвонити, запитати, зупинити, бо якщо вона пішла сама, значить так вирішила, і він не має права бігти за нею, навіть якщо серце просить зовсім іншого.
Коли йому повідомили про Данила і розтрощене вікно, він не здивувався так, як мав би, бо надто добре розумів природу цієї поведінки, бачив її ще раніше, просто не хотів визнавати, що це не просто симпатія чи захоплення, а щось значно глибше і небезпечніше.
Йому стало навіть дивно спокійно, коли він подумав, що Данило, можливо, зараз переживає те саме, що й він, тільки значно сильніше і руйнівніше, бо якщо його власний біль тримала гордість, то в Данила, здається, не було нічого, що могло б його зупинити.
— Нехай просто відшкодує збитки, — сказав Тимур холодно, ніби це була єдина річ, яка його хвилює, хоча насправді його турбувало інше — куди зник Данило і що він зробить далі.
І коли він дізнався, що той пропав, не відповідає на дзвінки і не з’являється ніде, це викликало не лише роздратування, а й тривогу, яку він не хотів визнавати, бо щось у цій історії починало виходити з-під контролю.
Саме тоді він і прийняв рішення, яке здавалося єдино можливим, хоча й було абсолютно чужим для нього.
Коли він зайшов у палату до Ніки, його голос був рівним, майже байдужим, але всередині він відчував, як кожне слово дається важко.
— Я згоден, — сказав він, дивлячись на неї прямо.
І навіть не став пояснювати, що це не про кохання, не про почуття, а про тиск, обставини і ту межу, до якої його довели.
Ніка прийняла це мовчки, ніби чекала саме такого рішення, і в її очах не було радості, лише дивне задоволення від того, що все пішло за її планом.
Розпис у лікарні пройшов швидко і безжиттєво, без жодної урочистості, без посмішок, без відчуття початку чогось нового, бо це не був початок — це була угода, яку кожен із них уклав зі своїх причин.