РОЗДІЛ 22 "Втрачений слід"

Данило піднімався сходами швидко, майже не відчуваючи під ногами підлоги, ніби запізнювався на щось важливе, що ще можна було встигнути виправити. Усередині жила впевненість, що він ще застане її, що ця втеча — не більше ніж намір, який можна зламати словами, поглядом, присутністю.
Він постукав. Тиша. Лякаюча, всепоглинаюча Тиша.
Двері були зачинені.
Він знав, що там порожньо, як і 
Порожньо в його душі.
Навіть повітря вже здавалося іншим.
Повільно, ніби відтягуючи момент, усвідомлення наповнювало його.  Доведеться визнати очевидне.
Вона поїхала.
Різко розвернувшись, Данило вибіг із під'їзду, і вже за кілька хвилин мчав у бік вокзалу, стискаючи кермо так, що пальці побіліли.
Місто було невелике.
Тут не губляться просто так.
Тут усе можна наздогнати.
Потрібно лише встигнути.
Вокзал зустрів його шумом і байдужістю. Люди ходили, чекали, говорили — кожен у своїх справах, і ніхто не знав, що для нього зараз вирішується щось набагато більше.
Він підійшов до табло.
Чотири потяги.
Уже пішли.
У різних напрямках.
Серце вдарило сильніше.
— Чорт… — видихнув він крізь зуби.
Він кинувся до віконця довідки.
— Мені потрібно дізнатися, куди поїхала одна дівчина, — швидко заговорив він, навіть не намагаючись приховати напругу. — Це дуже важливо.
Жінка за склом підняла на нього спокійний, байдужий погляд.
— Ми не надаємо такої інформації.
— Послухайте, — він нахилився ближче, намагаючись зловити її увагу. — Вона вагітна. Вона втекла від мене. Я просто хочу її знайти.
Жінка навіть не змінилася в обличчі.
— Я вам вже сказала. Це неможливо.
Він відійшов, стискаючи щелепи, але не зупинився.
Начальник вокзалу.
Останній шанс.
Данило знайшов кабінет швидко, увірвався без стуку і почав говорити ще з порогу, плутаючись у словах, перебільшуючи, вигадуючи деталі, які мали викликати співчуття.
Але відповідь була тією самою.
Холодною.
Чіткою.
Ні.
Жодних даних.
Жодної допомоги.
Коли він вийшов на перон, у голові вже шуміло від злості й безсилля, які перепліталися в щось небезпечне.
Вона зникла.
І він не знав куди. 

Магазин зустрів його запахом квітів і тишею.
Та сама дівчина, яка інколи підміняла Христину, стояла за прилавком, коли він зайшов.
Вона підняла голову і на мить завмерла.
— Данило?..
Він підійшов ближче.
Надто близько.
— Де вона? — тихо запитав він.
— Хто?..
— Не прикидайся.
Його голос став жорсткішим.
— Христина. Куди вона поїхала?
Дівчина розгублено похитала головою.
— Я… не знаю…
Він різко вперся руками в прилавок, нахиляючись до неї.
— Ти думаєш, я повірю?
Вона відступила на крок, очі наповнилися страхом.
— Вона нічого не казала… чесно… тільки що хоче трохи відпочити… побути вдома… що в неї… депресія…
Її голос тремтів.
Але в ньому не було брехні.
І це було найгірше.
Бо це означало — віна дійсно нічого не знає.
Данило відступив.
Погляд упав на горщик із квіткою.
І раптом щось усередині зірвалося.
Він схопив його і з усієї сили жбурнув у вікно.
Скло розлетілося з гучним тріском, обсипаючи підлогу і прилавок блискучими уламками.
Тиша вибухнула.
Дівчина скрикнула.
І тільки в цей момент Данило усвідомив, що зробив.
Що він стоїть посеред магазину, привертаючи увагу.
Що це вже не просто злість.
Це помилка.
Велика.
Небезпечна.
Він різко розвернувся і вибіг.
Вулиця зустріла його холодним повітрям, яке трохи протверезило.
Потрібно було зникнути.
Хоч на якийсь час.
Затихнути.
Зібратися.
У нього був варіант.
Старий знайомий.
Айтішник, який майже не виходив з дому і не ставив зайвих питань.
Саме те, що зараз потрібно.
Данило швидко дістав телефон, набрав номер і, без довгих пояснень, домовився про зустріч.
Потім повернувся додому, зібрав найнеобхідніше, рухаючись швидко, але вже без тієї паніки, яка була раніше.
Тепер усе було інакше.
Тепер це була не погоня.
Це було очікування.
Він ще знайде її.
Обов’язково знайде.
А поки…
йому потрібно було зникнути самому.