РОЗДІЛ 21 "Тиск"

Коридор лікарні зустрів Тимура холодом і тим особливим запахом, у якому змішувалися ліки, тривога і чужі історії, що зависли між життям і болем. Його супроводжував поліцейський, мовчазний і зібраний, нагадуючи своєю присутністю, що ця зустріч — не просто візит, а частина справи, частина чогось значно більшого, ніж особисті почуття.
Тимур ішов поруч, відчуваючи, як із кожним кроком зростає напруга, яку він не міг пояснити навіть собі. Він не боявся побачити Ніку. Не боявся її стану. Його лякало інше — те, що ця зустріч може щось змінити, перевернути те крихке розуміння реальності, за яке він тримався.
Двері палати відчинилися тихо.
Ніка лежала на ліжку, бліда, але вже не безпорадна. У її погляді було щось нове — щось, чого він не пам’ятав раніше.
— Привіт, — тихо сказав він, зупинившись біля ліжка.
— Привіт, — відповіла вона, і її голос був слабким, але впевненим.
Поліцейський залишився біля дверей, не втручаючись, але й не зникаючи з простору, ніби нагадуючи: ви тут не самі.
Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного, ніби намагалися знайти в знайомих рисах щось нове, щось, що пояснить усе.
— Як ти? — нарешті запитав Тимур.
— Жива, — відповіла вона, і в цьому слові було більше, ніж просто констатація факту.
Він кивнув, не знаючи, що сказати далі, і ця незручна пауза почала затягуватися, поки Ніка раптом не заговорила знову, тихіше, але значно серйозніше:
— Я вагітна.
Слова впали між ними важко, майже фізично відчутно.
Тимур не одразу зрозумів.
А коли зрозумів — не повірив.
— Що?.. — його голос зірвався, став глухим.
— Ти почув, — відповіла вона, не відводячи погляду.
Він провів рукою по обличчю, ніби намагався стерти почуте.
— Це… від мене?
Питання вирвалося швидше, ніж він встиг його зупинити.
І одразу ж повисло в повітрі, наповнене сумнівом, страхом і чимось ще — тим, що боляче різало.
Ніка здригнулася.
— Ти серйозно зараз це питаєш? — її голос став різкішим, у ньому з’явився відчай.
— Я просто… — він замовк, не знаходячи слів. — Ми ж розійшлися…
— Але до цього ми були разом, — перебила вона. — Довго. Ти ж це пам’ятаєш?
Він мовчав.
І цього мовчання було достатньо.
У її очах щось змінилося.
Ніби щось обірвалося.
— Добре, — сказала вона тихіше, але вже зовсім іншим тоном. — Тоді слухай уважно.
Вона на мить перевела погляд на двері, де стояв поліцейський, а потім знову подивилася на Тимура.
— Я можу сказати, що згадала.
Його серце різко стиснулося.
— Що?
— Що це був ти.
Тиша стала нестерпною.
— Ти з глузду з’їхала?.. — прошепотів він.
— Ні, — спокійно відповіла вона. — Я просто знаю, як це працює.
Він різко нахилився до неї, стискаючи руками край ліжка.
— Ти розумієш, що говориш? Це ж брехня!
— А хто це доведе? — тихо відповіла вона.
Її голос був спокійним.
Небезпечно спокійним.
— Ніка… — він похитав головою. — Як ти можеш?
Його погляд став важким, майже болючим.
— Ми були разом стільки років… а виявляється, я тебе взагалі не знав.
Вона ледь усміхнулася.
Сумно.
І водночас дивно твердо.
— Кожен з нас божевільний у своєму коханні, Тимур.
Ці слова прозвучали тихо, але в них було щось незворотне.
Він дивився на неї і раптом відчув, як у нього з’являється інше відчуття.
Підозра.
— Ти знаєш, хто це зробив, так? — тихо запитав він.
Вона одразу похитала головою.
— Ні.
— Брешеш.
— Ні.
Її відповідь була швидкою.
Занадто швидкою.
І саме це його насторожило ще більше.
— Тоді навіщо це все? — він майже не стримувався. — Навіщо цей театр?
Вона дивилася на нього довго.
— Бо мені потрібно, щоб ти зробив правильний вибір.
— Який?
— Ти одружуєшся зі мною, — сказала вона. — І ми ростимо цю дитину разом.
Він заплющив очі.
Ненадовго.
Але цього вистачило, щоб відчути, як усе всередині розсипається.
— А якщо ні?
Вона трохи нахилила голову.
— У тебе є двадцять чотири години.
— Ти серйозно?..
— Абсолютно.
Тиша знову накрила їх.
Важка.
Безвихідна.
— Мені треба подумати, — нарешті сказав він, відступаючи.
— У тебе мало часу, — тихо відповіла вона.
Він кивнув і повернувся до дверей.
Поліцейський одразу рушив за ним.
У коридорі повітря здалося ще важчим.
— Можемо заїхати в магазин? — раптом запитав Тимур, навіть не думаючи, що говорить.
Поліцейський похитав головою.
— Вибачте, але ні. Ми і так пішли вам назустріч.
Тимур лише коротко кивнув.
Він розумів.
Але це не полегшувало нічого.
Поліцейський вже збирався йти, коли раптом зупинився і повернувся до палати.
— Ви нічого не пригадали? — звернувся він до Ніки.
Ніка на мить затримала погляд на Тимурі.
Довше, ніж потрібно.
І лише тоді відповіла:
— Щось… крутиться в голові. Але поки не можу згадати.
Тимур відчув це майже фізично.
Тиск.
Прямий.
Без слів.
Він зрозумів.
Вона не просто грає.
Вона веде цю гру.
І тепер він — її частина.
І в нього майже не залишилося часу, щоб вирішити, ким він у ній буде.