РОЗДІЛ 20 "Межа"

Слідчий сидів навпроти, зберігаючи ту спокійну зосередженість, яка не тисне, але не дозволяє розслабитися, і вкотре повертався до тих самих запитань, ніби обережно обмацував темряву в пошуках хоч якоїсь зачіпки. Тимур відповідав без роздратування, хоча втома вже накопичувалася десь під шкірою, бо він бачив — перед ним не людина, яка хоче швидко закрити справу, знайшовши зручного винного, а той, хто насправді намагається зрозуміти, що сталося.
У його погляді не було байдужості, і саме це дивним чином змушувало довіряти.
— Розумієте, — нарешті сказав слідчий, відкладаючи ручку і трохи нахиляючись уперед, — у цій історії надто багато порожніх місць.
Він на мить замовк, ніби підбираючи слова, які не зруйнують, а пояснять.
— Нічого не зникло. Жодного пограбування. Жодної причини, яка лежить на поверхні. І при цьому — важка травма.
Тимур повільно провів долонею по волоссю, відчуваючи, як у голові знову і знову прокручується той вечір, у якому, як він не намагався, не знаходилося нічого підозрілого.
— Я не розумію, кому це могло бути потрібно, — тихо сказав він.
Слідчий кивнув, ніби очікував саме такої відповіді.
— І я поки що не розумію, — визнав він. — Але це не виглядає випадковістю.
Ці слова зависли в повітрі, важкі й липкі.
Тимур відчув, як всередині піднімається безсилля, змішане з бажанням хоч якось допомогти, сказати щось важливе, пригадати деталь, яка змінить усе, але замість цього була лише порожнеча, що вперто не давала нічого, окрім фактів: бар, алкоголь, таксі, дім.
— Ми перевіряємо записи з камер, — продовжив слідчий вже більш буденно. — Шукаємо свідків, будь-які дрібниці, які могли залишитися поза увагою.
Тимур кивнув, хоча не був упевнений, що це щось дасть.
— Ви хочете побачити Ніку? — раптом запитав той.
Це питання прозвучало несподівано, але водночас Тимур зрадів, що йому самому не треба просити аро зустріч.
— Так, — відповів Тимур, трохи тихіше, ніж хотів. — Якщо можна.
— Думаю, це можна організувати, — сказав слідчий. — Іноді знайомі обличчя допомагають повернути пам’ять.
Ці слова зачепили щось глибше, ніж він очікував.
Вони розійшлися кілька місяців тому, і для нього це було не болісне розставання, а скоріше втомлене рішення. Йому здавалося, що вони більше не витримували одне одного, адже постійні сварки, вимоги й образи повільно з’їдали все добре, що колись було між ними. І все ж, попри це, вона не стала для нього чужою, не стерлася з пам’яті, не зникла безслідно.
Тепер, коли з нею сталося це, він не міг залишатися осторонь.
— Дякую, — сказав він, підводячись.
Слідчий лише кивнув і попрямував до виходу, залишаючи після себе ту саму напружену тишу, яка не давала зітхнути на повні груди. 

Христина повільно складала останні речі, намагаючись рухатися спокійно, хоча всередині все було напружене до межі, ніби кожен її крок міг запустити щось незворотне.
Кімната вже не виглядала так, як раніше.
Вона ніби втратила тепло, яке завжди тут жило, і тепер здавалася просто місцем, заповненим речами, її речами.
Валіза стояла біля ліжка, майже зібрана, і поруч лежали документи, квиток, гроші — усе, що мало стати її новим життям, зведеним до мінімуму.
Христина зупинилася і повільно обвела поглядом кімнату, ніби намагалася запам’ятати кожну деталь: як світло лягає на підвіконня, як тихо колишуться фіранки, як стоять її квіти, які вона так дбайливо вирощувала. Боже, квіти. Як вона про них не подумала, але часу було зовсім обмаль.  Тому рішення було прийняте, вона просто виставила їх на підвіконня в під'їзд. Ну не може бути такого щоб ніхто їх не забрав.  Так, звісно,  можна було б віддати сусідці. Але вона взагалі не хотіла щоб бодай хтось дізнався про її плани.
У грудях щось стиснулося.
Вона не хотіла йти назавжди.
Навпаки — всередині жила вперта, майже дитяча надія, що це лише тимчасово, що вона обов’язково повернеться, що одного дня знову відкриє ці двері і все стане на свої місця, ніби нічого й не було.
Але разом із цією надією поруч стояло інше відчуття.
Тихе.
Наполегливе.
Невблаганне.
Наче якась невидима сила вже знала те, чого вона сама не хотіла приймати, і вперто нашіптувала: це востаннє.
Христина провела рукою по спинці стільця, затримала пальці на краю столу, ніби намагалася відчути це місце ще раз, глибше, сильніше, щоб забрати з собою хоча б частинку.
— Я повернуся… — тихо сказала вона, і в цих словах було більше прохання, ніж впевненості.
Вона підійшла до вікна і довго дивилася на вулицю, де життя текло своїм звичним ритмом, не помічаючи її внутрішньої бурі, і це дивне відчуття відстороненості тільки підсилювало тривогу.
Її лякала не дорога.
Не нове місто.
Не самотність.
Її лякало те, що вона не контролює того, що відбувається.
Що хтось може з’явитися в будь-який момент.
Що її можуть зупинити.
Не відпустити.
І тоді вона вже не матиме другого шансу.
Христина глибоко вдихнула, змушуючи себе зібратися, повернулася до валізи і міцно взяла її за ручку, ніби разом із цим жестом приймала рішення не озиратися.
Але вже в ту саму мить серце боляче стиснулося, і це дивне, тривожне передчуття знову прокотилося всередині, залишаючи після себе чітке розуміння, від якого вона не могла втекти:
вона дуже хоче повернутися,
але, можливо,
цього більше ніколи не станеться.