РОЗДІЛ 19 "Умова"

Лікарня пахла стерильністю і страхом.
Данило йшов коридором швидко, але намагався не привертати уваги. Кожен його крок віддавався глухим стуком у голові. Занадто голосно. Занадто помітно.
Він стискав щелепи.
Жива.
Ніка жива.
І нічого не пам’ятає.
Принаймні — так казали.
Він зупинився біля дверей палати. Кілька секунд стояв, не рухаючись. Потім тихо постукав.
— Заходьте… — почувся слабкий голос.
Він відчинив.
Ніка лежала на ліжку, бліда, з темними колами під очима. Волосся розсипалося по подушці. Виглядала крихкою. Майже беззахисною.
Але коли їхні погляди зустрілися…
щось змінилося.
— Ну привіт, Данило… — тихо сказала вона.
— Як ти? — обережно запитав він, заходячи ближче.
— Жива, як бачиш.
Легка усмішка.
Надто спокійна.
Він сів поруч.
— Я чув… ти нічого не пам’ятаєш.
Пауза була занадто довгою. Реальні секунди розтяглися в тривожні години. Данило хотів підбігти до неї, різко стиснути плечі, змушуючи отямитися. І в той же час він понад усе боявся її відповіді.
Ніка повільно повернула голову до нього.
— Я збрехала.
Тиша.
Данило завмер.
— Що?..
— Я все пам’ятаю, — тихо повторила вона.
Його пальці стиснулися.
— І що ти хочеш? В твоїй голові вже збудовані чергові плани? Я тобі дивуюся. Ти ледь не стікла кров'ю,  але все одно йдеш до своєї мети.
Вона не поспішала відповідати.
Лише дивилася.
Ніби оцінювала.
— Я мовчу, — нарешті сказала вона. — Нічого не кажу поліції. А Ти допомагаєш мені.
Він нахилився ближче.
— Як?
— Ти маєш зникнути.
Він напружився. Данило наскільки відчував себе безкарним, що йому здалося навіть дивним, що Ніка ставить умови.
— Не сам, — додала вона. — З Христиною.
Кілька секунд він просто дивився на неї. Йому просто було цікаво, що ж вона запропонує. 
— Навіщо?
— Бо мені потрібно, щоб її тут не було.
Пауза.
— Хоч на деякий час.
Вона говорила тихо, але впевнено.
— Ти вивозиш її. Кудись далеко. Як завгодно. Вмовиш, обдуриш — мені байдуже.
— І тоді?
— І тоді я мовчу.
— Слухай Ніко, доказів немає. Ніхто не бачив, як я заходив та виходив. Дякуй Богу, що твій Тимурчик вчасно повернувся, бо твоїм мертві мізки потім собирали б по підлозі,  щоб спакувати твою тупу брехливу голову у труну.
Тиша стала густою.
Данило зухвало поцілував її в лоба і вийшов. Ніка не зупиняла його, в неї і на цей випадок був план. Вона витягла з під ковдри телефон, прослухала запис та відправила його Данилу.
— Не думай котику, що ти розумніший за мене,— сказала Ніка сама до себе.
Данило вийшовши з лікарні почувався диким звіром,  впевненим в собі, всемогутнім. Телефон видав сигнал, прийшло повідомлення. Данило побілів наче побачив смерть. Він підняв очі на вікно четвертого поверху, там обережно спершись на підвіконня стояла Ніка. Він не бачив чітко її обличчя,  але був певний,  вона тріумфувала.
— Не радив би тобі радіти так рано, Нікусю. Я звільнюся з цієї пастки і тоді точно перегризу тобі горляку. 
Звісно Ніка не чула його, але Данилу це було і не потрібно.  Його розум був затуманений, він вже не думав про наслідки. Тільки вперед, ніяких перешкод.