РОЗДІЛ 18. "Втеча"

Христина складала речі обережно.
Занадто обережно.
Наче кожен рух міг видати її.
Валіза стояла відкрита на ліжку. У ній уже лежало кілька светрів, джинси, документи, гроші — усе, що могло знадобитися на перший час.
Вона не брала зайвого.
Лише найнеобхідніше.
Бо це була не поїздка.
Це була втеча.
Її погляд зупинився на старому конверті. Пожовклому від часу. Вона обережно взяла його до рук.
Будинок.
Маленьке містечко на іншому кінці країни.
Тітка залишила його їй багато років тому. Тоді це здавалося чимось далеким, майже казковим. Місцем, яке існує лише на папері.
Ніхто про нього не знав.
Навіть Данило.
Тим більше Тимур.
І саме тому це було ідеальне місце, щоб зникнути.
Назавжди.
Христина глибоко вдихнула.
— Все буде добре… — прошепотіла вона сама собі.
Але не повірила.
Раптовий стук у двері змусив її здригнутися.
Серце підскочило до горла.
Вона швидко зачинила валізу. Заховала конверт у шухляду. Перевела подих.
— Хто?
— Це я. 
Данило.
Христина заплющила очі на секунду.
І лише тоді відкрила двері.
— Привіт, — усміхнувся він. Занадто спокійно. — Можна?
— Так… звісно.
Він зайшов.
Оглянувся.
Його погляд ковзнув кімнатою.
Затримався на валізі.
— Кудись їдеш?
— Ні… просто… наводжу порядок.
Вона відчула, як долоні стають вологими.
Данило підійшов ближче. Його рухи були повільними. Майже невимушеними.
Але очі…
Очі дивилися занадто уважно.
Він щось помітив.
На тумбочці.
Маленький край паперу, який вона не встигла прибрати.
Квиток.
Христина прослідкувала за його поглядом і вирішила діяти швидко.
— Данилко,  а ходімо вип'ємо кави?
Данило здивувався різкої зміни її настрою, але солодкий присмак її слів відтиснув всі тривоги на другий план.
— Так, звісно, — радісно сказав він, — може поставити чайник?
— Дякую, ти такий турботливий,— посміхнулась Христина та всередині її вже нудило від цієї розмови. Але треба щось говорити, треба не дати йому можливості знову згадати питання про подорож.
На кухні вона тараторила без зупину. Про те, що квіти відновилися. Що дівчина повернулася, з якою вони там разом працювали. Насправді Христина ледве вговорила ту дівчину, збрехавши,  що далека родичка при смерті і Христина едина, хто в неї є. Потім вона сказала,  що приходили поліцейські.  Христина так вже захопилася власною розповіддю,  що не помітила як при згадуванні поліцейських Данило почав нервувати. 
— Вони питали про мене?— обережно спитав Данило.
— Та ні, про Тимура. Я нічого толком не зрозуміла,  але щось вийшло з Нікою,  вона нічого не пам’ятає, а вони підозрюють, що то зробив Тимур.
Чашка з грохотом впала на стіл і залишки кави розтеклися під руки.
— Данило, ти в порядку?
— Так, вибач.  Я просто подумав, що залишав тебе удвох з Тимуром, а він виявився якимось маніяком.
Христина вже не могла зрозуміти чи дійсно Данило переймається за неї, чи продовжує грати. Вони скільки років товаришують, а вона так і не розгледіла його справжнього.
— Вибач, мені треба йти. Я згадав, що в мене через пів години виклик.
Христина зраділа, що спасіння прийшло звідки не чекали.
Білет на потяг був вже на завтра, а справ було ще досить багато, щоб звертати увагу на поведінку Данила.
А Данило в цей час вже мчав у лікарню, впевнитись, що Ніка дійсно нічого не пам’ятає.