РОЗДІЛ 17 "Те, що повертається"

Світло різало очі.
Воно було надто яскравим, надто білим — неприродним, холодним, таким, що не гріє. Ніка спробувала поворухнутися, але тіло відгукнулося важкістю, ніби не належало їй. Десь далеко, крізь густий туман, долинали звуки — приглушені, спотворені, наче через воду.
Вона зробила перший вдих.
Повільний. Обережний.
І одразу — біль.
Не різкий, не пронизливий, а глухий, розлитий по всьому тілу. Такий, що не кричить, а наполегливо нагадує: ти жива.
Очі відкрилися не відразу. Спершу — лише тонка щілина, крізь яку світ прорізався уламками: стеля, лампи, тінь, що рухається.
— Вона приходить до тями, — почувся голос.
Чужий.
Ніка спробувала сказати щось, але губи лише ледь здригнулися.
— Спокійно… Ви після операції, — тихо промовив хтось поруч.
Операції.
Слово зависло в голові, не знаходячи місця. Вона вхопилася за нього, як за єдину нитку, але пам’ять вперто мовчала.
— Де я?..
Голос її був слабкий, майже нечутний.
— У лікарні. Все добре, ви в безпеці.
В безпеці.
Ці слова мали б заспокоїти. Але чомусь — ні.
Вона знову заплющила очі.
Темрява прийшла м’яко, майже лагідно. І разом із нею — порожнеча. Без думок. Без спогадів. Лише відчуття власного дихання і дивне, ледь вловиме напруження десь глибоко всередині.
Наче щось забуте не зникло.
А чекало.
Коли вона прокинулася вдруге, світ уже не здавався таким чужим.
Той самий білий простір, ті самі стіни, але тепер у ньому було більше чіткості. Ніка повільно повела поглядом — крапельниця, монітор, двері.
І тиша.
Тиша, яка раптом почала тиснути.
Вона прислухалася до себе.
До думок.
І тоді…спалах. Різкий. Короткий.
Рука.
Голос.
І обличчя.
Данило.
Ніка різко вдихнула, відкриваючи очі ширше. Серце забилося швидше, голосніше, майже боляче.
Картина була неповною. Розірваною. Але достатньою.
Вона пам’ятала.
Не все.
Але головне.
І разом із пам’яттю прийшло інше — холодне, чітке усвідомлення.
Вона не заплющила очі вдруге.
Навпаки — дивилася прямо в стелю, ніби там могла знайти відповідь.
— Ви вже краще? — знову той самий голос.
Лікар.
Ніка повільно перевела на нього погляд.
— Що сталося?.. — запитала вона тихо.
І це було не запитання.
Це була перевірка.
Лікар на мить затримався, ніби зважував, скільки сказати.
— У вас була травма. Вас прооперували. Зараз головне — відновлення.
Вона кивнула.
Ледь помітно.
— Ви щось пам’ятаєте? — тихо запитав лікар.
Ніка затримала подих.
У пам’яті вже чітко стояло обличчя Данила. Його очі. Його рука.
Але вона лише повільно похитала головою.
— Ні…
Лікар уважно подивився на неї. Потім переглянув її карту. І раптом змінився в обличчі — ледь помітно, але достатньо, щоб Ніка це вловила.
— Є ще дещо… — обережно почав він. — Ви повинні знати.
Її серце стиснулося.
— Що?
Коротка пауза.
— Ви вагітні.
Світ ніби зупинився.
Не різко. Не гучно.
А тихо.
Наче хтось вимкнув звук.
— Що?.. — ледве чутно видихнула вона.
— Термін невеликий. Але аналізи це підтвердили.
Ніка дивилася на нього, але не бачила.
Думки розсипалися.
Вагітна.
Від кого?..
Відповідь прийшла одразу.
Тимур.
Її пальці судомно стиснули простирадло.
Це змінювало все. Вона хотіла його повернути. Так, Ніка була капризною,  вимогливою,  але вона може змінитися. Їй потрібен Тимур. Це не сліпа любов, це розуміння, що він ідеальна пара.
— Ніхто не знає? — різко запитала вона.
Лікар здивовано підняв брови.
— Поки що ні. Але…
— Не кажіть нікому, — перебила вона. — Прошу.
В її голосі з’явилося щось нове. Тверде.
Контроль.
Лікар кілька секунд мовчав, а потім повільно кивнув.
— Добре.
Коли він вийшов, Ніка залишилася одна.
І тепер тиша вже не була пустою.
Вона була наповнена планами.
І страхом.
І силою.
Вона повільно провела рукою по животу.
Ледь відчутно.
— Ну що ж… — прошепотіла вона. — Тепер гра буде зовсім іншою. 

Поліцейські прийшли наступного дня. Двоє. Спокійні. Занадто спокійні.
Вони ставили питання обережно, майже делікатно, ніби боялися зламати її ще раз.
— Ви пам’ятаєте, що сталося того вечора?
Ніка дивилася на них широко відкритими очима.
Беззахисно.
— Ні…
— Можливо, якісь деталі? Люди? Обличчя?
Вона повільно похитала головою.
— Порожньо… нічого не пам’ятаю…
І це звучало переконливо.
Навіть для неї самої.
Вони ще щось записували, обмінювалися поглядами, але врешті підвелися.
— Якщо щось згадаєте — одразу повідомте.
— Звісно… — тихо відповіла вона.
Двері зачинилися.
І знову — тиша.
Але тепер вона була іншою.
Не порожньою.
Наповненою.
Ніка повільно повернула голову до вікна. Сонце лягало на підвіконня, розтікаючись теплим світлом. Воно було зовсім не схоже на те, перше — різке, чуже.
Це світло було живим.
Як і вона.
Вона пам’ятала.
І вона мовчала.
Бо чекала.
Чекала його.
Данила.
Її пальці ледь стиснули край простирадла. Не від страху. Ні.
Від напруги.
Від передчуття.
Бо тепер усе змінилося.
Вона більше не була жертвою.
Вона була свідком.
І, можливо…
єдиною, хто тримає його долю в руках.
Ніка повільно заплющила очі, дозволяючи собі легку, майже невловиму посмішку.
— Приходь… — ледве чутно прошепотіла вона в тишу.
Бо ця гра тільки починалася.
І правила в ній тепер встановлювала вона.