РОЗДІЛ 15 "Те, що здається коханням"

🌿 РОЗДІЛ 15


Христина відчула це ще до того, як побачила його.
Квіти.
Вони стискалися.
Згорталися.
Наче хтось зайшов із темрявою всередині.
Квіти ніколи не брешуть. Вона вміла їх слухати, вони намагалися її попереджати. Але важко сприймати повідомлення про якісь чорні наміри якщо в душі ти добра людина, яка вірить лише у світле майбутнє та безкінечну дружбу.
Двері різко відчинилися.
Данило.
Він виглядав… інакше.
Очі блищали.
Не теплом.
Чимось іншим.
— Данило?..
Вона зробила крок назад.
Ледь помітно.
— Я прийшов до тебе, — сказав він тихо.
Занадто тихо.
Квіти затремтіли.
— Що з тобою? Здається тобі треба відпочити, — обережно сказала вона.
— Ні.
Він підійшов ближче.
Її шкіра відчула холод.
— Ти не розумієш… — його голос зірвався. — Я все роблю заради тебе.
Вона застигла.
— Що саме? Я не розумію тебе Данило. Я б навіть сказала,  що боюся.
Тиша.
Він усміхнувся.
Нервово. Він вже нічого не слухав і не чув. Данило зайшов занадто далеко у своєму світі. Там не було місця для страху та жалю.
— Я тебе люблю.
Це прозвучало не як зізнання.
Як вирок.
— Данило…
— Я готовий на все, — перебив він. — Абсолютно.
Квіти різко здригнулися.
Один лист впав на підлогу.
— На все, чуєш?
Він торкнувся її руки.
І вона відсмикнула.
— Ти мене лякаєш.
Він завмер.
Очі потемніли.
— Ні.
Пауза.
— Я тебе рятую.
І в цей момент Христина дійсно злякалася, вона вперше подумала: він може бути небезпечним.