РОЗДІЛ 14

🌿 РОЗДІЛ 14


Бар був наповнений чужим життям.
Сміх великої компанії. Голоси, які то виринали з під хвиль людських емоцій, то знову тонули в прихованих таємницях. Скло дзеленчало голосніше музики. Склянка, келих, чарка - у кожного був свій аксесуар на сьогоднішній вечір. 
Все змішувалося в один безперервний шум.
Тимур сидів окремо.
Наче в іншій реальності.
Перед ним — порожні склянки.
І ще одна.
— Повторити? — спитав бармен.
— Так.
Голос рівний. Занадто рівний.
Алкоголь повільно розливався по тілу.
Гріло.
Але не там, де треба.
Христина.
Її очі.
Її голос:
“Ти здатен на все.”
Він стиснув склянку так, що пальці напружились.
— Чорт…
Він не звик втрачати контроль.
Ніколи.
А сьогодні…
Сьогодні він навіть не намагався його втримати.
Він пив.
Щоб заглушити.
Щоб не думати.
Щоб не пам’ятати її дотик.
Але пам’ять тільки загострювалась.
Кожна деталь.
Кожен рух.
— Ще.
Світ почав плисти.
Люди розмивались.
Звуки втрачали форму.
І в якийсь момент…
все зникло.
— Ей… ми приїхали.
Тимур відкрив очі.
Світ повернувся різко.
— куди приїхали?..
— До Вашого будинку. - таксист дуже сподівався, що йому назвали правильну адресу.
Тимур вийшов.
Ноги не слухались.
Але тіло йшло саме.
По пам’яті.
По звичці.
Двері були напіввідчинені, але Тимура це не збентежило. Він подумав як добре, що не треба шукати Ключ. Зайшов в середину.
Темрява.
Він не вмикав світло. Він знав кожен сантиметр цього будинку.
Йшов вперед.
До кабінету.
І…
завмер.
Кров.
Його рухи стали занадто різкими.
Світло стало занадно яскравим.
На підлозі лежала Ніка.
— Чорт!
Він кинувся до неї.
— Ніко! Чуєш?!
Торкнувся.
Тепла.
Жива.
Але без свідомості.
— Тримайся… — голос став різким, зібраним. — Чуєш мене?!
Телефон вислизнув з кишені.
— Швидку! Терміново!
Дихання швидке.
Очі чіткі.
Контроль повернувся.
Але запізно. 

Поліція дивилась на нього уважно.
Занадто уважно.
— Ви її знайшли?
— Так.
— Це Ваш будинок?
— Так, але я тільки прийшов. Це може підтвердити таксист.
— Добре, позвоните потім йому, хоча ми ще не висували вам ніяких звинувачень.
— Ви пили?
Тиша.
— Так.
Пауза.
Погляди.
Рішення поліціянтів було очевидним.
— Ви поїдете з нами.
— Я нічого не зробив.
— Розкажете у відділку.
Кайданки клацнули.
І цього разу — він відчув.
Справжню небезпеку.