РОЗДІЛ 12 "Те, що ламає тишу"

🌿 РОЗДІЛ 12

Будинок стояв темний.
Той самий — старий, чужий і водночас небезпечно знайомий. Дім батька Тимура ніколи не виглядав покинутим, навіть коли в ньому нікого не було. Він ніби пам’ятав усе. І не відпускав.
Данило зупинився біля хвіртки.
Вітер тихо ворушив гілки, і в тому шелесті було щось недобре.
Але він уже зайшов надто далеко, щоб зупинитися.
— Просто знайти документи… і все, — пробурмотів він сам до себе.
Хвіртка тихо скрипнула.
Двері будинку — не замкнені.
Занадто просто.
Це насторожило.
Але не зупинило.
Данило зайшов всередину, прикривши за собою двері. Темрява накрила його одразу. Повітря було важким, густим — як перед бурею.
Він не вмикав світло.
Очі швидко звикали. Він бував тут раніше. Данило працював у фірмі, що надавала чоловічі послуги по господарству. Та й Христина неодноразово просила про допомогу для свого керівника. 
Коридор. Сходи. Вітальня.
Він пам’ятаврозташування кімнат. Будинок виглядав ідеально навіть в темряві. Наче тут досі хтось жив.
Його пальці ковзнули по столу.
Він взяв якусь рідкісну статуетку,  але потім згадав навіщо він тут.
— Зараз ми поворушимо іортецю твого батька… — прошепотів Данило.
Серце почало битися швидше.
Він рушив далі, обережно ступаючи по сходах. Тиша віддавала біллю у скронях.
Кабінет. Саме там повинензберігатися матеріал, він в цьому впевнений.
Чи то передивившись якихось фільмів, чи його власний план вже перетворився на кіно. Про деякі речі Данило навіть не замислювався. І чим далі він вплутувався в це, тим сильніше відчуття непокараності поглинало його. 
Данило відкрив двері.
І завмер. Він навіть не звернув увагу на світло, яке пробивалося через щілину в коридор.
Світло було ььмяне, тепле.
І…
— Не очікувала гостей, — пролунав знайомий голос.
Ніка.
Вона стояла біля столу, спершись на нього стегном. Було помітно, що вона чекала, але ж не на нього. Незважаючи на здивування, Ніка усміхалася.
Вона виглядала занадно спокійно та впевнено. Це почало дратувати Данила з перших секунд.
Наче вона тримала під контролем весь світ і його особисто.
У Данила всередині щось різко стиснулося.
— Що ти тут робиш? — його голос став жорстким.
— Те саме можу спитати в тебе, — вона нахилила голову. — Але я хоча б маю причину.
Він зробив крок вперед.
— Це через тебе.
Вона ледь підняла брову.
— О, починається. Що саме?
— Це ти дала мені ту ампулу, — різко сказав він. — Через тебе все пішло не так.
Ніка тихо засміялася.
— Через мене? Серйозно?
Вона відійшла від столу і повільно підійшла ближче.
— Ти сам благав про допомогу безмовно благав, Даниле. Твоя душа вже не витримувала знущань над собою. І ти слухав кожне моє слово. Ти прийняв рішення ще до того, як я заговорила, просто не мав інструменту для втілення своїх планів.
— Ти маніпулювала!
— А ти хотів бути обманутим.
Це вдарило.
Він стиснув кулаки.
— Якби не ти… цього б не сталося.
— Чого саме? — її голос став солодким. — Того, що Христина нарешті опинилася не з тобою?
Тиша.
Густа.
Ріжуча.
— Закрий рот, — прошипів він.
— А що? Болить? — вона зробила ще крок. — Ти ж сам це зробив. Сам підштовхнув її до нього. Боже, ти навіть найпростішу справу провалив. І замість того, щоб бути на крок вперед, тепер ми з тобою пасемо задніх.
Його дихання збилося.
— Ти сказала, що це просто… просто—
— Просто бажання? — перебила вона з легкою усмішкою. — Так воно і було. А ось де ти був, коли те бажання прийшло? Чому дозволив їй піти? Чому не контролював ситуацію?
Він похитнув головою.
— Ти не розумієш…
— Я розумію більше, ніж ти, — різко відповіла вона. — І знаєш що? На її місці я б навіть не подивилась на тебе.
Це було занадто.
Щось усередині нього зламалося.
Остаточно.
— Заткнись! — він різко зробив крок і вдарив її.
Ляпас.
Гучний.
Різкий.
Ніка не встигла навіть відреагувати.
Її голова смикнулась убік.
Тіло втратило рівновагу.
Вона відступила…
І вдарилась об край столу.
Глухий звук.
І тиша.
Надто тиха. Навіть скроні перестали пульсувати. Він наче опинився у вакуумі.
Ніка повільно сповзла вниз.
Вона не рухалась.
Данило завмер.
Серце гупало так, ніби хотіло вирватися назовні.
— Ні… — прошепотів він. — Ти ж… ти ж просто…
Він зробив крок.
Ще один.
Присів.
— Ніко?..
Вона не відповідала.
Його руки почали тремтіти.
— Вставай… — тихіше. — Це не смішно.
Тиша.
Його подих став рваним.
Він доторкнувся до її плеча.
Легенько.
Ніякої реакції.
І в цю секунду до нього дійшло.
Це вже не гра.
— Чорт…
Він різко відсмикнув руку.
Озирнувся.
Кімната раптом стала чужою.
Небезпечною.
— Треба… треба йти…
Його погляд впав на стіл.
Тека.
Та сама.
“Пожежа”.
Він завмер.
Всього секунда.
І він зробив свій вибір.
Схопив теку і кинувся до виходу.
Не озираючись.
Не думаючи про наслідки.
Залишаючи за собою тишу, яка вже ніколи не стане такою, як раніше.