Розділ 11

Вони підійшли до магазину одночасно. Рішучості як і не було. Христина не наважилася звинувачувати без доказів. Тимур не знав з чого почати. 
Увійшовши до магазину, Христина пройшла відразу до оранжереї. Вона просто не могла лишатися з ним наодинці,  не зараз, не сьогодні. Злість, сором і якесь ще відчуття, дуже схоже на бажання не давали їй можливості зосередитися. Вона глянула на годинник, сорок хвилин як вона поливає і так политі квіти, підпушує підпушину землю, переставляє горщики. Ну не може ж вона сидіти тут цілий день.
Тимур також в цей час дивився документи, в яких й так знав кожну цифру. Він так і не зрозумів чи сердиться на нього Христина. Та що він собі думає, він дорослий чоловік, старший за неї, а переховується як хлопчисько. Тимур різко розвернувся щоб направитися до Христини, але…але зупинився вже на порозі оранжереї.
Вони буквально зіткнулися — надто близько, надто різко.
Відстань між ними — крок.
Напруга — як натягнута струна.
— Нам треба поговорити, — сказав Тимур твердо.
— Нам не треба нічого, — відрізала вона, відступаючи. — Особливо після вчорашнього.
Він стиснув щелепу.
— Після вчорашнього нам особливо треба поговорити.
— Данило був на місці пожежі два роки тому.
Тиша.
Вона навіть не одразу зрозуміла, що він сказав.
— Що?.. — тихо.
— Я знайшов фото з камери. Мій батько підозрював його. Він був там не випадково.
Щось у її погляді зламалося.
А потім —
вибухнуло.
— ТИ СЕРЙОЗНО?! — її голос розірвав повітря. — Ти зараз це вигадав?! Та краще б ти взагалі мовчав.
Тимур нахмурився.
— Я кажу факти—
— ЯКІ ФАКТИ?! — вона зробила крок до нього. — Ти вчора знищив квіти!
— Я цього не робив.
— БРЕШЕШ! — її очі блищали. — Я бачила запис! Це ж також факти? Я правильно висловлююся твоєю мовою?
— Я там був, але—
— А потім ти опиняєшся в підходящий момент біля бару. Наче рятуєш мене, а насправді користуєшся мною в моєму ж ліжку! — голос зірвався. — це факти??? Я тебе питаю. Це факти?Чи ти хочеш сказати, що це випадковість?!
Він різко завмер.
— Ти думаєш, що я…
— Я ДУМАЮ, ЩО ТИ ЗДАТЕН НА ВСЕ! — перебила вона. — Спочатку квіти. Потім я. А тепер — Данило?!
Він зробив ще один крок, уже різкіше.
— Ти не розумієш, з ким маєш справу.
— О, я вже зрозуміла! — вона гірко засміялася. — Дуже добре зрозуміла!
— Данило не той, ким здається, — жорстко сказав Тимур. — І ти це ще побачиш.
— Досить! — її голос став низьким, майже небезпечним. — Не смій чіпати його.
— Я не чіпаю. Я попереджаю.
— Ні. Ти перекладаєш провину.
Тиша впала між ними важко.
— Тобі просто зручно зробити його винним, — тихіше сказала вона. — Бо тоді ти… чистий.
Його очі потемніли.
— Я не якийсь там злодій, Христино.
— Ага, Я це вже помітила. Факти говорять за тебе. 

Це вдарило.
Сильно.
Але він не відступив.
— Я скажу тобі ще раз: Данило був там у день пожежі.
— А я скажу тобі ще раз: ти вчора був тут. І квіти померли після тебе.
— Це не доказ.
— Для мене — достатньо!
В цей час за дверима, які залишилися прочиненими,
стояв Данило.
Він не рухався.
Не дихав.
Слухав.
Кожне слово.
Кожне звинувачення.
Його погляд став повільно… іншим.
Темнішим.
Глибшим.
Небезпечнішим.
Всередині щось перевернулося.
Аое гріло те, що Вона його захищає.
І це було солодше за будь-який план.
Але водночас —
щось різко вкололо. Тимур ворухнув давно забуту справу.
А якщо в неї все ж таки виникнуть сумніви. Треба знайти ті матеріали. 
Данило повільно стиснув перев’язану руку.
Біль різко пульсував.
Але він навіть не звернув уваги.
— Значить так… — ледь чутно прошепотів він сам до себе. — Ти вирішив грати брудно…
Його погляд ковзнув у бік оранжереї.
— Добре.
І на губах з’явилася тиха, майже непомітна усмішка.
— Я покажу тобі, що таке брудна гра.
Він ще раз глянув на Христину.
І цього разу —
не як друг.
Вона його і тільки його. Тимур ще заплатить, що взагалі насмілився до неї доторкнутися.