РОЗДІЛ 9 "Те, що стирає межі"

— Просто посидимо, — сказав Данило, намагаючись звучати легко. — Як раніше. Без сварок, без напруги.
Христина подивилась на нього уважно.
Щось у ньому змінилося. Але вона втомилася аналізувати.
— Добре, — тихо відповіла вона.
Бар зустрів їх приглушеним світлом і тихою музикою. Тут було затишно, майже спокійно — ніби світ за дверима на якийсь час переставав існувати.
— Візьми мені апельсиновий фреш,— сказала Христина.
— Та ти що, Христинко, ну який фреш. Тож зібралися по-людськи посидіти, ну вип'ємо хоч по пару коктейлів,— Данило майже благав її. Йому будь що треба було умовити пити її алкогольний напій, бо інакше не спрацює. 
— Добре,— відповіла Христина. — Я піду помию руки.
Данило навіть не знав як дякувати долі, що не треба вигадувати як відволікти її щоб вилити вміст ампули. Все вирішилося саме собою. Але треба було діяти швидко. Тому пусту ампулу він просто заховав в карман.
Христина повернулася.
— За нормальний вечір, — сказав Данило, подаючи їй келих. Його руки трохи тремтіли.
Вона ледь усміхнулась і зробила ковток.
Не помітила нічого.
Ще один.
Данило уважно спостерігав.
Занадто уважно.
— Я зараз, — різко сказав він і підвівся. — На хвилину.
У туалеті він дістав ампулу. Він хотів як можна скоріше викинути докази. Він злякався того, що сам і затіяв. Ні не сам. Це ж Ніка йому порадила, але хто ж буде потім розбиратися. Руки тремтіли ще дужче.
— Все правильно… все правильно…
Скло тріснуло швидше, ніж він очікував.
— Чорт—
Гострий край різонув долоню.
Кров виступила миттєво.
— Та блін…
Він швидко викинув уламки, навіть не звернувши уваги, що рідина торкнулася рани.
У залі Христина спочатку нічого не відчувала.
А потім— Світ раптом похитнувся.
— Данило… — вона озирнулась, але його не було.
Серце забилося швидше.
Голова закрутилася різко, ніби хтось вимкнув рівновагу.
— Що зі мною…
Вона різко підвелась.
Повітря.
Потрібно повітря.
Вона майже вибігла на вулицю.
Холод вдарив в обличчя.
Але не допоміг.
Навпаки — стало ще гірше.
Все пливло.
І саме в цей момент поруч різко загальмувала машина.
— Христина?!
Вона підняла погляд.
Тимур.
— Тобі погано, — коротко сказав він, виходячи з авто.
Вона ледве стояла.
— Я… не знаю…
Він не став питати більше.
Просто відкрив двері.
— Сідай. В лікарню.
— Ні… — прошепотіла вона. — Додому…
Він на мить замислився.
А потім кивнув.
Дорога була тихою.
— Ти себе виснажуєш, — сказав він, не відводячи погляду від дороги.
— Можливо… — тихо відповіла вона.
Її голос був м’яким. Незвично м’яким.
Тимур кинув короткий погляд.
Щось було не так.
Але він не розумів що саме.
У квартирі було тепло і тихо.
— Води? — запитав він.
— Можна… щось і міцнішого, — вона повільно сіла.
— Але ж тобі тільки що було зле?
— Я просто перенервувала, — вона хіхікнула.
З нею точно щось не в порядку, промайнуло в голові у Тимура.
Він дістав пиво. Налив.
Христина зробила ковток. Тимур хотів запитати, що вона робила біля бару...
І раптом на обличчі Христини з'явилася незвично легковажна усмішка, з якою дівчата фліртують,  коли знають чого хочуть.
Їй стало добре. Надто добре.
Тіло стало легким.
Думки — розмитими.
Світ — м’яким.
Вона підняла погляд на нього.
І посміхнулась.
— Ми ж не вороги… правда? - Тимур напружено запитав і завмер. Ти повинна повірити, що я не робив шкоду квітам.
— Давай залишимо це на завтра, - ледве чутно сказала Христина і почала наближатися до Тимура.
Повільно підійшла ближче.
Її голос був тихий. Майже шепіт.
Вона торкнулась його руки.
І це стало крапкою. Крапкою в зрівноваженому житті Тимура.
Він відчув, як контроль вислизає.
Він не хотів цього визнавати.
Але хотів її.
Сильно.
Небезпечно.
— Христина… — прошепотів він.
Але вона вже дивилась на нього інакше.
Ближче.
Тепліше.
І коли їхні губи зустрілися…
все зникло.
Залишилась тільки напруга.
І вибух.
Швидкий.
Різкий.
Наче буря, що нарешті зірвалася. 

У цей час Данило вийшов із туалету, притискаючи руку.
Кров текла сильніше, ніж мала.
— Що за…
— Боже, у вас кров! — до нього підбігла офіціантка. — Сядьте!
Вона почала перев’язувати.
Але рана була глибока.
— Треба в лікарню.
— Ні… — він різко підняв голову. — Де дівчина, що була зі мною?
— Та… вона вийшла, — сказала офіціантка Маша. — Її якийсь чоловік забрав.
Тиша.
Данило зблід.
— Чоловік?..
В голові склалося миттєво.
Тимур.
Рука різко смикнулась від болю.
Кров не зупинялась.
Речовина потрапила в рану.
І це тільки погіршувало стан.
— Чорт… — прошепотів він, стискаючи зуби.
Все пішло не так. 

Ніч затихла.
Тимур і Христина заснули.
Наче після бурі.
Але буря ніколи не минає без наслідків.
О четвертій ранку Тимур різко відкрив очі.
Тиша.
Темрява.
І реальність.
Він подивився на неї.
І все зрозумів.
— Чорт…
Він швидко встав. Одягнувся.
І пішов.
Не озираючись. Він злякався того, що наробив. 

Христина прокинулася пізніше.
Голова розколювалась.
Сухість у роті.
Слабкість.
— Що…
Вона сіла.
І спочатку — нічого. Порожнеча.
А потім— уривки.
Дотики.
Його руки.
Його погляд.
Тимур.
Її дихання стало частим.
— Ні…
Вона схопилась за голову.
— Я не могла…
Думка прийшла різко.
Жорстко.
Болісно.
— Він щось мені підсипав…
Її руки затремтіли.
І в цю мить все стало ще складніше, ніж було.