РОЗДІЛ 7 " ТЕ, ЩО ЛИШАЄ СЛІДИ"

Ранок зустрів Христину тишею.
Тією неприродною, важкою тишею, яка не буває у живому місці.
Вона одразу це відчула ще на порозі.
— Ні… — прошепотіла вона, різко відчиняючи двері.
Запах ударив у груди.
Не свіжість.
Не життя.
А щось гірке.
Зів’ялі квіти.
Вона кинулася вперед.
Орхідеї — потемнілі.
Троянди — схилені.
Кали — ніби втратили силу тримати форму.
— Ні, ні, ні… — вона метушилась між столами, торкаючись листя, наче намагалася їх розбудити.
Але квіти мовчали.
І це було найстрашніше.
Раптом вона завмерла.
Один вазон лежав на боці.
Земля розсипалася по підлозі.
Христина повільно видихнула.
— Тут… хтось був.
Вона різко повернулася і побігла в підсобку.
Камера.
Та сама маленька, захована біля дверей. Про яку знала тільки вона… і ще одна людина.
Екран засвітився.
Запис.
Вона прискорила.
Темрява.
Порожнеча.
Потім — рух.
Фігура.
Чоловік.
Він довго ходив між квітами. Зупинявся. Нахилявся. Щось робив.
Христина відчула, як серце почало битися десь у горлі.
— Тимур… — прошепотіла вона.
Саме в цей момент двері відчинилися.
Він зайшов спокійно.
Наче нічого не сталося.
— Що тут—
— ВИ ЦЕ ЗРОБИЛИ?! — її голос розірвав повітря.
Тимур завмер.
— Що?
Вона підбігла до нього, очі блищали.
— Я бачила запис! Ви тут були! Ви щось робили з квітами!
Його обличчя різко змінилося.
— Я тут був, — холодно сказав він. — Але нічого не робив.
— Не брешіть! Вони всі зів’яли!
— І ви вирішили, що це я? — його голос став жорстким.
— А хто ще?! — вона майже кричала. — Квіти не реагують просто так!
Він зробив крок ближче.
— А люди — так? Ви теж не помиляєтесь?
— Я відчуваю! — різко відповіла вона. — І зараз я відчуваю—
— Що? — перебив він тихо, але небезпечно. — Що я винен?
Між ними повисла напруга.
— Так, — сказала вона.
І це було як удар.
Тимур різко відвернувся.
— Ви нічого не знаєте.
— А ви щось приховуєте!
— Я не зобов’язаний вам нічого доводити!
— Тоді забирайтесь звідси!
— Це МОЄ місце! — вперше він підвищив голос.
І саме в цей момент—
— Досить!
Данило.
Він швидко підійшов до Христини, взяв її за плечі.
— Тихо. Все добре.
Вона дихала ривками.
— Данило… квіти… вони…
— Я бачу, — м’яко сказав він. — Ми розберемося.
Його погляд ковзнув на Тимура.
Короткий. Холодний.
Але переможний.
Здалеку…
За склом…
Стояла Ніка.
І спостерігала.
Її губи повільно розтягнулися в усмішці.
— Як цікаво… — прошепотіла вона.
І в її голові вже народжувався план.