Розділ 6 "Те, що робиться нишком"

Вечір опускався на місто повільно, немов не хотів торкатися оранжереї своїм холодом. Усередині ще трималося тепло денного світла, хоча від покупців не лишилося й сліду. 

Данило прийшов вже підготовленим. В нього в руках були добрива для квітів, але він знав, що при передозуванні квіти зав'януть. 
Він пішов у напрямку магазину. Повільно.
Упевнено.
Ключі брязнули в його руці.
Він знав, що це неправильно.
Він знав, що це небезпечно.
Але також знав інше:
Це може стати шансом забрати Христину звідси.
Подалі від Тимура.
Подалі від цього міста, в якому вона навіть дихала якось… занадто тихо.
— Вибач, Христинко… — прошепотів він. — Я роблю це заради нас.
Замок тихо піддався.
Данило зайшов у темний магазин, навшпиньки, немов злодій.
Навіть повітря здалося важчим — квіти відчули чужого. Він знав, де працює одна єдина камера і як вимкнути швидко сигналізацію.
Діставши маленьку баночку, Данило покрутив її в руці. Назад дороги немає.
Порошок був безпечний для рослин в правильному дозуванні, але при великих дозах залишав легкий запах і сліди на пелюстках, які могли видатися… дивними.
Підозрілими.
— Хай думають, що це Тимур, — тихо сказав він і почав підсипати по краплі в ґрунт кількох вазонів.
Його руки тремтіли, коли він нахилявся до орхідей — саме тих, яких сьогодні торкався Тимур.
— Якщо він стане винним… якщо всі проти нього… — Данило ковтнув. — Христина не пробаче.
Він працював швидко.
Але обережно, з майже медичною точністю.
Після того, як баночка спорожніла, він витер пальці об тканину куртки, глянув востаннє на оранжерею — і тихо вислизнув надвір.
Двері зачинилися за ним так само тихо, як і відкрилися. 

🌑 Будинок батька Тимура
Тимур не вмикав світло, коли заходив. У домі вже був хтось… він це відчув.
Не запах — щось інше.
М’який рух повітря, ледве відчутний дотик жіночих парфумів.
— Ти довго, — пролунав мелодійний голос із вітальні.
Він зупинився.
І тільки тоді побачив її.
Ніка сиділа у старому кріслі його батька, перехилившись на спинку, як на трон. Виглядала розслаблено, навіть занадто.
— Що ти тут робиш? — його голос був крижаним.
— Чекаю, — усміхнулася вона. — Ти ж знаєш, я завжди вміла чекати.
Вона повільно піднялася і підійшла ближче.
Її рухи були плавними, спокусливими, відрепетируваними.
Вона знала, як впливати на чоловіків.
— Тимуре… — вона обхопила його руками за шию. — Я скучила.
Він не відштовхнув її.
Але й не притягнув.
Стояв наче з каменю, але очі його стали темнішими.
— Зніми руки, Ніко.
— Або що? — шепнула вона, торкаючись його губ своїми.
У його голові мигнула червона тривога.
Вона завжди з’являлася там, де він цього найменше чекав.
І завжди знищувала спокій.
— Ми закінчили, — твердо сказав Тимур. — І я не дозволю тобі грати в ті самі ігри.
Її усмішка стала тонкою й гострою.
— А може, це ти граєш? — її очі блиснули. — Та дівчина… куди ж без неї?
Тимур напружив щелепу.
Не відповів.
Ніка змусила його зробити крок назад — вона ніби перевіряла його межі.
— Якщо ти думаєш, що я просто піду… — вона торкнулася його грудей долонею. — Ти не знаєш мене зовсім.
Тимур нарешті відсторонив її.
Різко.
Жорстко.
— Піди. Зараз.
Ніка підняла підборіддя, але в очах її блиснула лють.
— Добре, Тимуре. Я піду.
Але пам’ятай…
Вона зупинилася у дверях і додала:
— Тебе ніхто не знає краще, ніж я. І ніхто не зламає тебе так, як я можу.
Двері грюкнули.
Будинок знову став тихим.
Але всередині нього щось уже змінилося.
Тимур уперше за багато років відчув…
не страх.
не злість.
Передчуття небезпеки.
І воно було сильніше, ніж усі його колишні демони.