Розділ 4 " Тінь троянди"

Оранжерея зустріла його теплом і вологим ароматом землі. Не так, як учора — сьогодні простір ніби дихав м’якше. Листя не зсідалося, бутончики не в’янули при його появі. Наче природа сама вирішила кульгаво, але зробити крок до нього.
Або… це Христина впливала на атмосферу так сильно?
Вона стояла біля столу з герберами, коли він зайшов.
Світло торкалося її волосся, роблячи його теплішим, м’якішим.
Він мимохіть затримав погляд.
— Ви повернулись швидше, — сказала Христина, не відводячи очей від квітів. — Я думала, прийдете за дві години.
— Закінчив раніше, — коротко відповів він.
Вона кивнула, поклала секатор і, ніби зібравшись, підійшла до нього.
— Про вибачення я не знаю, чи варто говорити. Ми обидва були… різкими.
Він нахилив голову.
Так, це було схоже на вибачення.
І він… не очікував цього.
— Мені… непросто даються подібні розмови, — тихо додав він, уникаючи прямого погляду.
— Мені теж, — зізналася вона. — Я іноді занадто захищаю квіти. І… те, що мені дороге.
Його погляд ковзнув по її пальцях.
Тиша між ними стала новою — не колючою, не гострою, а м’якою. Тимур уперше відчув, що цей простір не відштовхує його. Навпаки — наче ненав’язливо запрошує ближче.
Він відкрив рот, щоб почати розмову про документи і… про Данила, та не встиг.
Двері дзенькнули.
Христина обернулась.
А Тимур… застиг.
У проємі стояла Ніка.
Тонка постать у світлому пальті. Губи, що вміють усміхатись навіть тоді, коли в очах — холод. Волосся, укладене ідеально, як картинка з журналу.
— Ти тут? — її голос був солодкий, плинний, той, що здатен розбирати людину по частинах, якщо треба. — Я тебе шукала. 

Христина мимоволі торкнулася фартуха — інстинктивний жест захисту.
Тимур не рухався.
— Так. Я тут. Навіщо ти приїхала? — його голос був рівний, але руки в кишенях стиснулись у кулаки.
Ніка підійшла ближче, ковзнувши поглядом по всій оранжереї.
— Ой, як мило тут у вас, — вона підкреслила «милo», ніби говорила про щось провінційне. — Ти знаєш, я ніколи не могла уявити тебе… у такому місці.
Христина відчула, що троянди за її спиною злегка тремтять.
Ніка перевела погляд на Христину.
Усміхнулась — так ніжно, що навіть у повітрі стало солодко.
— Ви, мабуть, його працівниця? Дуже приємно познайомитись.
Христина посміхнулась, хоча насправді їй хотілося виставити цю жінку.
Тимур зробив крок уперед, ніби намагаючись стати між ними.
— Ніка, я зайнятий.
— Зайнятий? — вона торкнулася його рукава. — Тимурчику, я ж не заважаю.
Квіти за спиною Христини наче здригнулися.
Христина відчула, як у грудях піднімається непояснена хвиля — не ревнощів, ні. А відчуття, що Ніка несе з собою щось… небезпечне. Ніби торкається не лише Тимура, а й усього простору.
А Тимур…
Тимур нервував.
Це було видно по тому, як він уникав її погляду.
— Я попрошу тебе піти, — сказав він тихо, але твердо.
Ніка підняла підборіддя.
Повільно.
Холодно.
— Вже йду. Але ми з тобою ще не закінчили. Ти мене знаєш.
Вона кинула на Христину оцінюючий погляд, такий, що змусив би іншу жінку відвернутись.
Христина не відвела погляд.
Ніка злегка всміхнулась — незрозуміло: то була насмішка чи цікавість — і пішла.
Двері тихо зачинились.
А квіти навколо… наче полегшено видихнули.
Тимур стояв, ніби хтось вирвав частину повітря з його легень. 

— Ваша дружина? — запитала тихо Христина.
Тимур стиснув щелепу.
— Я не одружений.
І замовк.