*РОЗДІЛ 3 Полум’я, що не згасло**

Офіс пахнув пилом, старим деревом і тією самою самотністю, яка завжди супроводжувала простір, де роками працювала одна людина. Батько Тимура був педантичним — усе в кабінеті стояло рівно, чітко, у порядку, який той створював не для когось, а для себе.
Тимур зайшов і відчув щось дивне. Наче повітря змінило вагу.
Він провів пальцями по тумбі, сів за старий дубовий стіл. Відкрив ноутбук батька — пароль залишився тим самим. Усе просто. Все так, як він пам’ятав у дитинстві: система, порядок, дисципліна.
Але щось не давало спокою.
Обличчя Данила.
Те, як він різко вийшов з тіні. Як говорив. Як стояв біля Христини, наче бійцівський собака, готовий кинутися в будь який момент. А на перший погляд доволі звичайний хлопець.
Тимур сам не знав, чому мозок чіпляється за такі дрібниці. Але він завжди мав феноменальну пам’ять на обличчя. Йому достатньо одного погляду, щоб упізнати людину через роки.
“Де я тебе бачив?”
Він мружив очі, намагаючись витягнути з пам’яті ту саму картинку. Обривок. Тінь. Фото не дуже хорошої якості. Що за фото? Де він його все ж таки бачив? 

Тимур нахмурився.
Він встав і підійшов до сейфа.
Батько ніколи не давав йому ключів від нього. Але тепер сейф належав йому. Він повернув важкий ключ і почув клацання замка.
Першими лежали рахунки, договори, старі інвентаризації.
А потім — велика чорна тека з написом: “Пожежа. Квітень”.
У Тимура перехопило дихання.
Він витяг теку, поклав на стіл і відкрив.
Пожовклі протоколи.
Світлини обгорілих стін.
І фото… людей. Деякі фото були чіткими і зроблені певно вже пресою, а деякі мали вигляд наче їх роздрукували з камери відеонагляду. Тимур згадав, що колись помічав камеру в оранжереї та магазині. Цікаво чи працюють вони зараз. 

Він завмер. На третьому був Данило. Його доволі добре можна було розгледіти, незважаючи на те, що фото темне. 
— Так ось де я тебе бачив… — прошепотів Тимур.
Картина склалась.
Кілька років тому була пожежа в їхніх приміщеннях. Батько дивився камери. Данило часто приходив до Христини. Але щось тоді батькові здалося дивним. Чи час його останнього візиту. Чи те, що він щось ховав між полицями. Тимур не міг згадати.
Пожежа тоді могла знищити все. Але пожежники спрацювали вкрай швидко. І за короткий час вдалося все відновити.
У справі тоді був вирок:
“Недостатньо доказів. Справу закрито.”
Але на полях почерк батька:
“Не вірю. Він був там не випадково.”
Тимур довго сидів, дивлячись на фото. Він - це Данило. Чомусь Тимур був в цьому впевнений.