РОЗДІЛ 2 Ті, хто мовчать, але говорять**

*РОЗДІЛ 2


Христина прокинулася від легкого пульсу в грудях. Не тривога, не страх — щось інше. Відчуття, ніби всередині рухався тихий струм, який не давав повернутися до звичного ранкового автоматизму. Сни вона пам’ятала рідко, але сьогодні… В очах стояли бузкові і жовті плями — кольори тих троянд, які підказали їй, що вчорашній відвідувач не прийшов просто так.
Вона сіла на краю ліжка, провела рукою по волоссю і відчула той самий холодний дотик, що виник учора, коли поряд стояв Тимур. Немов повітря біля нього змішувалося з тінню.
Хто ти насправді? І чого боялися троянди?
Крамниця зранку була тиха. Квіти ще не встигли «прокинутися», і цей стан Христина любила найбільше. Вона пройшлася між столами, проводячи пальцями по листю — так вона налаштовувалася. Квіти завжди виглядали зранку інакше, ніж увечері. М’якше, прозоріше. В них не було денного шуму людських емоцій.
— То що, розкажете мені, чому ви вчора злякалися? — пошепки запитала вона, нахиляючись до троянд.
Пелюстки були прохолодними, але від них ішов легкий тремтячий жар — знак занепокоєння. Страху вже не було, але щось… лишилося.
— Добре, я зрозуміла. Поки рано,— посміхнулась вона сама до себе.
Двері задзеленчали. У магазин зайшов Данило — її друг, її внутрішній стабілізатор.
— Знов із квітами розмовляєш? — він, як завжди, говорив із жартівливою ніжністю.
— А з ким ще? Люди прокидаються пізніше і більшість з них відразу незадоволені життям, — відповіла Христина і закатила очі.
— Ти сьогодні якась… відсторонена чи що.
— Може не така лояльна та добра як завжди?
— Я б навіть сказав роздратована,- дещо грубо відповів Данило.
— Тож людина не має бути весь час веселою та життєрадісною. Чи ти так не вважаєш? — Христина глянула Данилу у вічі. 
— Мені здається,  що ти хочеш конфлікту, а я ні. Тому давай або переведемо тему, або я зайду пізніше.
— Добре, переведемо. — сказала Христина, але в голові промайнула інша думка. Думка про те, що навіть близькі люди хочуть бачити її веселу, усміхнену та покірну чи що.
— Вчора тут був чоловік. Хоча насправді не зовсім просто чоловік. Це новий власник оранжереї.
— У сенсі?
— Данило, ти сьогодні повністю прийшов до мене чи якусь частину голови забув вдома? — Христина лагідно посміхнулася. Але вона й так почала помічати, що Данило змінився останнім часом. Йому мало було їхньої дружби. Звісно вони одного разу навіть намагалися спробувати бути у відносинах, але Христина розуміла, що навіть найміцніше кохання одного партнера, не зможе тримати того, хто не відчуває таких почуттів.  А вона не відчувала. Данило був для неї скоріше братом. Надійним, близьким, зрозумілим.
Данило вже хотів образитися, а потім зрозумів,  що розмова сьогодні і так пішла не в те русло.
— Ти казала, що десь вікно погано зачиняється, — перевів розмову він.
Христина була вдячна за це.
— Так, в самому кінці оранжереї.
Він пішов. В голові пульсувало. Щось змінилося. Вона змінилася. Може то він змінився. 

Христина вже майже повністю розслабилася і пірнула думками у плани на день. Яку квітку пересадити, яку підрізати, які замовлення зібрати — до того часу, поки не почула знайоме клацання дверей.
Він повернувся. 

Тимур.
У денному світлі він виглядав ще стриманіше. Холодний погляд, різкі лінії обличчя. Усередині нього було так багато несказаного, що повітря навколо нього ніби злегка тьмяніло.
— Доброго дня, — його голос був низьким, рівним, але всередині відлунювала напруга.
— Доброго, — Христина відчула, як троянди миттю притихли. Жодного звуку. Ніби злякались вдруге.
— Вчорашня квітка, яку Ви мені дали, — почав він, — вона… вранці вже зів’яла була.
— Як зів'яла? Такого не може бути. Скажіть ще, що Ви її викинули? — сказала вона наче виплюнула слова.
Тимур не скільки здивувався, скільки його заінтригувала Христина під час проявів емоції. Але на лиці відобразилося це тільки припіднятою бровою.
— Такого ніколи не було. Я не вірю Вам, що за одну ніч квітка могла зів'яти. Ви навмисно так кажете, щоб знецінити мене як квітника. 

— У вас важкі часи? — обережно запитала Христина. 

Він дивився на неї довго, занадто довго. Він дивився і мовчав. Але погляд його говорив голосніше за всі слова. Вона йому цікава.
Тимур сам злякався цієї думки. Тому вже через мить пішла захисна реакція.
— Можливо, ви щось… підливаєте в них, що вони у вас завжди квітнуть? — сказав він повільно. — Та й самі щось приймаєте? Раз ви переконуєте людей, що квіти з вами говорять.
Христина завмерла. Вона не очікувала такої жорстокості.
У цю мить з тіні вийшов Данило. Він стояв трохи далі весь цей час — Тимур навіть не помітив його присутності, а Христина через сум’яття зовсім забула, що він тут.
— Ви собі що дозволяєте? — голос Данила різко прорізав повітря. — Христина тут працює з сімнадцяти років. Чуєте? І ніколи оранжерея з магазином не виглядали так гарно, як зараз завдяки їй.
Тимур повернувся до нього, здивовано, з виразом холодної зверхності.
— А це хто взагалі? І що він тут робить? — буркнув він. — Чи у вас тут звично, що якісь безхатьки по кутках гріються?
Данило спалахнув. Він зробив крок уперед, і, здавалося, ще мить — і вдарить.
Христина кинулась між ними:
— ГОДІ! — вигукнула вона так, що обидва здригнулися.
Її голос був гучнішим, твердішим, ніж вона сама коли-небудь чула.
Тимур ще раз подумав, що дівчина не така вже й покладлива. Данило теж здивувався, він вперше бачив Христину такою емоційною як сьогодні. 
Кілька секунд стояла тиша.
Тимур повільно вирівняв плечі. Його погляд став ще холоднішим, але тепер у ньому з’явилася цікавість — чи то до її реакції, чи до неї самої.
— Я прийду через дві години, — сказав він сухо. — Підготуйте мені документи. І… — різко глянув на Данила, — виведіть сторонніх із магазину.
Він розвернувся і вийшов, залишивши за собою хвилю напруження, що повисла між стелажами із квітами.
Христина стояла нерухомо, ніби намагалася зібрати з повітря свої розбиті думки.
Данило обережно торкнувся її плеча.
— Ти в порядку?
Вона повільно видихнула.
— Ні. І я не знаю, чому.