РОЗДІЛ 1. Квіти, що шепочуть

🌿 
Оранжерея дихала прохолодою ранку. Скло ще тримало на собі краплини нічної роси, яка повільно стікала по прозорих стінах і ламала сонячні промені на сотні маленьких різнокольорових веселок. У повітрі зависав запах сирої землі, легке шелестіння листя, тихе потріскування дерев’яних поличок — ніби сама оранжерея прокидалася і розминала затерплі м’язи.
Христина відчуває цей простір так, як інші відчувають запах кави чи смак солодкого. Для неї оранжерея була живою. Кожна рослина — голосом. Кожен листок — дотиком. Їй навіть здавалося іноді, що тут є серце, яке б’ється — повільно, глибоко, рівно, немов у велетня, який дрімає, але чує все.
Вона поправила косу, що впала на плече, і знову нахилилась над ніжною стефанією. Квітка здавалося тремтіла, можливо від протягу, але дівчині здавалося ніби… від хвилювання. Христина нахмурилась. Це було нове.
— Ти теж це відчуваєш, так? — прошепотіла вона, проводячи пальцями по ярко-зеленій жилці листа.
Стебло ледь тремтіло у відповідь.
Христина звикла до таких дрібних сигналів — квіти ніколи не брехали. На відміну від людей.
Вона не встигла розібратися у дивному відчутті, коли двері оранжереї різко відчинилися. Повітря стало важчим, наче хтось заніс із собою тінь від грози.
Христина підвела голову.
У проході стояв чоловік.
Високий. Рівна постава, чорне пальто, яке занадто контрастувало зі світлим зеленим простором. Його очі — холодні, насторожені, майже хижі. Його погляд ковзнув по рослинах так, ніби він оцінював, скільки це все може коштувати, а не захоплювався цією неймовірною красою.
Христина знала, хто це.
Тимур Ревуцький. Новий власник.
Син Андрія Ревуцького — того, хто доглядав оранжерею майже тридцять років, і чия раптова смерть ще й досі залишала у повітрі гіркий присмак недомовленостей. Фото сина завжди стояло на столі у батька. Він не полишав надію, що спадкоємець продовжить його справу з таким же прагненням до краси і досконалості.
Тимур зробив кілька кроків. І сталося те, чого Христина боялася: квіти навколо нього почали згортати листя. Так рослини роблять тільки тоді, коли поряд — небезпека або чужа агресія.
Христина відчула, що живіт неприємно стискається.
— Ви — Христина? — голос Тимура був рівним, але в ньому відчувалось щось різке, наче лезо.
— Так… — вона ковтнула. — Доброго ранку.
Він кивнув, але у тому кивку не було ні привітності, ні дружності. Він був формальним, холодним, майже механічним.
— Мені казали, що ви тут працюєте найдовше з тих людей, що залишилися після смерті батька, — продовжив він після деякої паузи. — І знаєте все про ці рослини.
Вона зиркнула на його руки: пальці були стиснені в кулак, ніби він намагався тримати себе під контролем.
— Так, — сказала вона. — Я знаю їх… краще, ніж людей.
Він підняв брову, але нічого не сказав. Натомість підійшов до столу з орхідеями. Христина вже хотіла його попередити — але не встигла.
Коли він торкнувся вазона — бутон, наче переляканий, різко… потемнів. Пелюстки наче втратили блиск. Вони не зів’яли, ні — це був якийсь інший процес. Природа реагувала на нього так, як реагує на хижака.
Тимур відсмикнув руку.
— Це що зараз було? — різко запитав він.
Христина підійшла ближче, дивлячись на орхідею, ніби на дитину, яку хтось образив.
— Вона… відчуває, — тихо відповіла вона. — Деякі рослини так роблять.
— Ви хочете сказати, що квітка на мене образилась? — іронічно кинули його губи.
Він грався сарказмом, але голос його був жорстким. Сарказм для нього — це щит. Христина відчула це так само чітко, як і шурхіт листя.
— Я хочу сказати, — Христина обережно підняла на нього погляд, — що квіти… не брешуть. Вони реагують на те, що в людина приховує глибоко в собі.
Тимур замовк. На мить у його очах промайнуло щось темне, важке, таке сильне, що навіть повітря між ними стало густішим.
— Добре, — сказав він коротко. — Ми поговоримо про це пізніше. Сьогодні я хочу оглянути всі приміщення. У мене є плани щодо майбутнього цього місця.
Христина знову відчула, як щось холодне стисло її серце.
Він хоче закрити? Продати? Перепрофілювати?
— Я проведу вас. — Вона взяла ліхтар та ключі.
І саме в цю секунду — коли вона пройшла повз нього — одна з білих кал, на яку впав трикутник світла, почала повільно розгортати свій дзвінок… ніби тягнулася до Христини.
І в’янула, коли до неї наближався Тимур.
Христина зблідла.
Тимур помітив.
— Що? — запитав він холодно.
Вона вдихнула.
— Нічого, — відповіла вона. — Просто… оранжерея сьогодні нервує.
Тимур зупинився. Його погляд затримався на ній.
— Оранжерея? — повторив він тихо, майже небезпечно. — А чи не ви нервуєте?
Їхні погляди зустрілися.
І Христина зрозуміла: ця людина — як буря. Темна. Небезпечна. Непередбачувана.
І так само зрозуміла друге:
Квіти не боялися людей.
Але вони боялися — цього чоловіка.