уривок з фентезійного роману

1

 - Ми недаремно виходимо, лише досягши тридцяти п’яти років. Саме в цьому віці ми опановуємо свою сутність і можемо безпечно існувати в людському світі. Тому портал і не відкривається раніше. Це захищає молодих, надміру нетерплячих і цікавих.

Батько тривожився і починав сердитися, на переніссі зібралися знайомі зморшки.

- Для мене портал вперше відкрився, коли мені ледве виповнилося чотирнадцять, - Даніельєн зберігав спокій. Рішення було прийняте, він не просив ані дозволу, ані поради, просто батько мав право знати.

- Ти мало не втопився тоді! Твоя здатність до телепортації наробила чимало клопоту нам усім, і в мене досі волосся на потилиці стає дибки, коли я згадую той день.

Батько поривчасто підійнявся й підійшов до стрілчастого вікна. Вісімдесятирічний голова клана не втратив сили й гнучкості, зате набувся досвіду та вправності. Даніельєн з гордістю добре тренованого бійця спостерігав за рухами батька. Справжній альфа! Молоді ще нескоро наважаться кинути йому Виклик.

- Я розповідав вже, що тоді трапилося. І сутність мого дару полягає не в здатності до телепортації. Це трохи інше. Самюельїс пояснював Раді.

- Ти йдеш на Поклик, - батько зітхнув. – Даніельєн, твій дар дивним чином є квінтесенцією нашого Договору. За право забрати з собою свою справжню пару ми маємо відслужити. Але зазвичай ми починаємо служити, вже перейшовши до людського світу. Ти – не перший, хто почув поклик про допомогу, знаходячись тут. Але такі, як ти – рідкісне явище.

Сімоньєн не став казати сину, що носії подібного дару народжуються, провіщаючи часи великих потрясінь.

• Ми з матір’ю непокоїмось, - сказав він натомість.

Даніельєн посміхнувся. Наймолодший син голови клана успадкував дивовижне сріблясто біле волосся батька і пронизливо темні очі матері. Високий, добре складений, з горделивою поставою. Він ще не розуміє, наскільки привабливий для людських дівчат. Як поведеться, коли зрозуміє?

• Самюельїс – хороший вчитель, - переконливо промовив син. – Він тренував мене усі ці роки і допоміг опанувати дар. Цього разу я йду добровільно.
• Цього разу? – підвів брову Сімоньєн.
• Так, - тихо зізнався Даніельєн. – Не враховуючи тієї історії на озері, вона кликала мене ще двічі.

2

• Доганяй її! Тримай!

Троє хлопчаків, галасуючи та улюлюкаючи, наздоганяли рудоволосу дівчинку. Мала бігла стрімголов, час від часу озираючись понад худеньким плечем. Вона бігла швидко, але вже почала стомлюватися та стишувати кроки. Хлопці наздоганяли. Гучний топіт босих п’ят наближався. Дівчинка зібрала останні сили та рвонула уперед. Хоч би якесь укриття! Але, як на гріх, обсаджені чорнобривцями та мальвами паркани на вузенькій вулиці були щільні – дошка до дошки – жодної рятівної шпаринки. І високі, так одразу не влізеш. Дівчинка жадібно ковтала розпечене сонцем повітря. Скоріше, скоріше! Якщо вона встигне добігти до рогу… Не встигла. Чиясь рука схопила за сукню, дівчинка рвонулась з останніх сил, вивільнилась і притиснулась спиною до паркану. Хлопчаки оточили її з усіх боків. Їхні очі палали азартом гонитви.

• Ага! Попалася!

Вони теж важко дихали: попобігали за цією рудою ящіркою! Але тепер вже нікуди не подінеться. Середина робочого дня, усі дорослі зайняті, нема кому втрутитися і врятувати впольовану здобич.  Тож хлопці не поспішали, глузливо посміхаючись, насолоджувалися страхом та розгубленістю малої.

• Що вам треба від мене? – трохи відхекавшись, спитала дівчинка.

Вона була худенька та невисока, дорослі нечемно дивувалися, дізнаючись, що їй вже одинадцять та радили більше їсти та скоріше рости. Якщо вона й ображалася, то тільки подумки, але нічого не відповідала вголос, лише нахиляла голову так, щоб волосся впало їй на очі. А очі в неї були гарні. Мабуть, тільки очі і були в неї гарними: великі, блакитні, з довгими темними віями. Усе інше було в ній якесь недоладне: гострі лікті та коліна, неслухняне руде волосся, довга тоненька шия. Дівчинка була задумлива і неговірка, однолітки її не любили.

• Чого вам від мене треба? – намагаючись опанувати тремтячий голос, спитала дівчинка.
• Поговорити, - вишкірився Влад. Він був на півголови вищий та вдвічі товстіший за дівчинку. І чого тільки причепився? З першого класу проходу не дає! Дражнить, підстерігає за рогом, закидає брудом, а взимку запихає бурульки за комірець. – Ти чого від нас бігаєш?
• А навіщо ви за мною ганяєтеся?
• Казочку хочемо почути, - насмішкувато вигукнув Єгор, незмінний Владів підлипала. – Про містичні дивовижі!
• Про сірого собачку, - підтримав чорнявий Сашко. Ще один підлабузник! Наскільки спокійнішим було б її життя, аби не ця нерозлийвода трійця!
• Це не казка, - відповіла дівчинка. Її голос затремтів від образи, і виставивши підборіддя, вона вперто повторила: - Це правда. Мені було чотири роки, і мене врятував великий собака. Витяг з озера, коли я тонула. Тільки він був не сірий, а сріблястий.

Хлопчаки голосно розреготалися.

• Ох, я не можу! Сріблястий собака! З озера витяг! Тонула – і не втопилася! Знаєш, що не тоне, дурепо? – вигукували поміж вибухами сміху Єгор та Сашко.