Жити серед уламків

Три дні після розкриття правди стали для Люмії пеклом.

Вона залишилася в резиденції — Морозян не виганяв її офіційно, але й не визнавав її присутності. Він проходив повз неї, як повз порожнє місце. Не дивився. Не говорив. Навіть не реагував, коли вона намагалася звернутися до нього.

Це було гірше за крики та прокльони.

Це було повне знищення.

Двадцятьсьомий не відходив від неї ні на крок, дивлячись, як його господиня повільно згасає — не від отрути, а від розбитого серця.

— Люмія, — сказав кіт тихо, коли вони сиділи в саду, — може, справді варто піти?

— Куди? — прошепотіла вона. — До брата, який уже оголосив мене мертвою? До матері, яка думає, що я зрадила рід? До клану, який більше мене не визнає?

Вона погладила його м'яку шерсть:

— Тут мій дім, Двадцятьсьомий. Навіть якщо мене тут не хочуть.

— Але він тебе знищує...

— Ні. Я сама себе знищила. Своєю брехнею.

Четвертого дня бабуся Сюнь нарешті не витримала.

Вона знайшла Люмію на кухні, де та намагалася приготувати лукові перепічки — ті самі, що колись так подобалися Морозянові.

— Дитино, — сказала старенька, — що ти робиш?

— Готую, — тихо відповіла Люмія, не підводячи очей від тіста.

— Для кого?

— Для нього. Можливо, якщо я буду корисною... якщо буду робити те, що він любить...

Бабуся Сюнь поклала руку їй на плече:

— Дівчинко, він не торкнеться нічого, що ти приготуєш.

— Знаю, — прошепотіла Люмія. — Але мушу спробувати.

— Навіщо ти мучиш себе?

Люмія нарешті підняла очі. Вони були червоними від сліз і безсоння:

— Тому що це єдине, що в мене залишилося. Любити його. Навіть якщо він мене ненавидить.

Бабуся Сюнь зітхнула і сіла поруч:

— Розкажи мені правду. Всю правду. Хто ти насправді?

І Люмія розповіла. Про ілюзію Люміна. Про турнір. Про отруту. Про пошуки антидоту. Про те, як вона закохалася, не хотівши цього.

— І тепер я розумію, — закінчила вона, — чому він мене ненавидить. Я зробила з нього дурня. Використала його доброту.

— А ти справді його любиш? — тихо запитала бабуся.

— Більше за життя.

— Тоді не здавайся.

Люмія здивовано подивилася на неї:

— Але він...

— Йому боляче. Але біль минає. А кохання... справжнє кохання залишається.

Стара жінка встала:

— Дай йому час, дитино. І продовжуй показувати, хто ти насправді.

Тим часом Морозян намагався жити так, ніби Люмії в домі немає.

Але це було неможливо.

Він відчував її присутність усюди. Бачив сліди її турботи — прибрані кімнати, свіжі квіти у вазах, приготовану їжу, до якої він не торкався.

Вона не намагалася з ним розмовляти. Не благала про прощення. Просто... була поруч. Тихо. Покірно.

І це зводило з розуму.

— Чому вона не йде?! — вибухнув він п'ятого вечора, коли бабуся Сюнь принесла йому вечерю.

— А куди їй йти? — спокійно запитала стара жінка.

— До свого палацу! Принцеси не живуть у слуг!

— Вона не поводиться як принцеса.

— Вона брехунка і маніпуляторка!

Бабуся Сюнь поставила піднос і подивилася на нього:

— Хлопче, а ти бачив її останнім часом?

— Не хочу бачити.

— Вона худне. Не їсть. Не спить. Плаче, думаючи, що ніхто не бачить.

— Мене це не цікавить.

— Ще як цікавить. Інакше ти не кричав би так.

Морозян відвернувся:

— Піди, бабусю.

— Хлопче... а що, якщо вона справді помирає?

Він завмер:

— Що?

— Вона згадувала про отруту. Про те, що в неї залишилося мало часу...

— Це може бути черговою брехнею.

— А може, й правдою.

Бабуся Сюнь пішла, залишивши його наодинці з думкою, що не давала спокою.

Шостого дня Морозян прокинувся від незвичного звуку.

Хтось стогнав.

Він вийшов з кімнати і почув — звуки долетіли з боку кімнати Люмії.

Нехай страждає, подумав він. Заслужила.

Але стогін повторився — такий болісний, що йому стало не по собі.

Він підійшов до її дверей і прислухався.

— Ні... ні, будь ласка... — Вона говорила крізь сон. — Морозяне... не йди... Вибач мене...

Він торкнувся дверної ручки, але зупинився.

Не моє діло.

Але потім почув голос Двадцятьсьомого:

— Люмія! Прокинься! У тебе кошмар!

— Морозяне... — вона плакала уві сні. — Я кохаю тебе... чому ти мене ненавидиш...

Щось стиснуло йому горло.

Він відійшов від дверей, але не зміг заснути до світанку.

Сьомого ранку він побачив її в саду.

Вона сиділа на землі біля квіткової клумби і плакала над зів'ялими трояндами.

— Вибачте, — шепотіла вона квітам. — Я не змогла вас врятувати... як не змогла врятувати нічого...

Двадцятьсьомий сидів поруч, притиснувшись до неї:

— Люмія, це не твоя вина. Просто закінчилося літо.

— Все через мене закінчується, — прошепотіла вона. — Я руйную все, до чого торкаюсь.

Морозян стояв і дивився з вікна.

Вона виглядала... зламаною.

Не як горда принцеса.

Як дівчина, що втратила все.

Можливо, й справді втратила.

Можливо, я занадто жорстокий.

Але вона брехала мені! Зробила дурнем!

Хоча...

Коли вона готувала перепічки... коли врятувала мене від отрути... коли дивилася на мене, як на весь світ...

Це було справжнім?

Він відійшов від вікна, не знаючи відповіді.

Увечері Люмія знову приготувала вечерю.

Поставила тарілку на його стіл.

Поклонилася і пішла.

Морозян дивився на їжу і не торкався.

Але коли повернувся через годину — тарілка була забрана, а на столі лежала записка:

"Вибачте, що турбую. Просто хочу, щоб ви не були голодні. М."

Він зім'яв записку.

Але серце забилося трохи швидше.

На восьмий день він знайшов у своїй майстерні прибрані уламки зруйнованих робіт.