Терміновий союз

— Зараз? — Міріель не могла повірити. — Просто... оголосити заручини?

Морозян ходив по залі, обдумуючи план:

— Не просто оголосити. Зробити це так, щоб ніхто не міг заперечити чи скасувати.

Бабуся Сюнь, досі тремтячи, підійшла ближче:

— Хлопче, а ти думав про наслідки? Заручини з невідомою дівчиною... це викличе...

— Бурю, — закінчив Морозян. — Знаю. Але альтернатива — її смерть.

Він зупинився перед Міріель:

— Єдине питання — ти готова?

Міріель дивилася на нього. В його очах була не лише рішучість — була справжня турбота. І щось більше... щось, що змушувало її серце битися швидше.

Готова до чого?

До фіктивних заручин з чоловіком, який не знає, хто я?

Чи до того, що ці заручини можуть стати справжніми?

— А що це означатиме? — запитала вона тихо.

— Означатиме, що ти станеш під захистом мого клану. Ніхто не зможе торкнутися тебе, не оголосивши війну мені особисто.

— І що я маю робити взамін?

Морозян наблизився:

— Довіряти мені. Повністю.

Довіряти.

Тому, хто не знає навіть мого справжнього імені.

Але коли вона дивилася в його очі...

— Добре, — сказала вона. — Довіряю.

— Бабусю Сюнь, — звернувся Морозян до старенької, — терміново знайди найкращу сукню для Міріель. Щось... урочисте.

— А самому тобі не завадило б перевдягнутися, — буркнула вона, але поспішила виконувати.

Коли бабуся пішла, Міріель і Морозян залишилися наодинці.

— Морозяне, — сказала вона тихо, — а що, якщо правда про мене виявиться... неприйнятною?

Він підійшов до неї і взяв за руки:

— Міріель, я не знаю, хто ти. Не знаю, звідки прийшла. Не знаю, які таємниці ховаєш.

Пауза.

— Але знаю, що ти врятувала мене від отрути. Знаю, що ти готуєш найсмачніші лукові перепічки. Знаю, що поруч із тобою я не відчуваю самотності.

Його голос став м'якшим:

— І знаю, що готовий захищати тебе від усього світу.

Міріель відчула, як очі стали вологими:

— Навіть якщо я обману тебе?

— Навіть якщо.

— Навіть якщо я буду не тою, за кого ти мене приймаєш?

— Ти будеш тією, якою станеш поруч зі мною. А минуле... минуле можна змінити.

Як він може говорити такі речі?

Як може дивитися на мене так, ніби я... коштую цього?

— А що, якщо я закохаюся в тебе по-справжньому? — прошепотіла вона.

Морозян усміхнувся — тепло, ніжно:

— А що, якщо я вже закохався?

Час зупинився.

Вони стояли, тримаючись за руки, і дивилися одне одному в очі, розуміючи, що між ними щойно відбулося щось незворотне.

— Морозяне... — почала вона.

— Знаю, — перебив він. — Я теж лякаюся. Але... якщо ми будемо лякатися разом, може, буде менш страшно?

Бабуся Сюнь повернулася з армією слуг, що несли сукні, прикраси та косметику:

— Ну що ви стоїте, як заклякнуті? У нас є година до заходу сонця!

Коли Міріель вийшла з кімнати через годину, Морозян забув, як дихати.

Вона була одягнена в темно-бірюзову сукню з тонкою срібною вишивкою. Волосся зібране у складну зачіску з його шпилькою. На шиї — тонкий срібний ланцюжок з невеликим кулоном.

Вона виглядала... як принцеса.

Як справжня принцеса.

— Непогано? — несміливо запитала вона.

— Прекрасно, — прошепотів він.

Бабуся Сюнь задоволено похитала головою:

— Ось тепер схожа на наречену спадкоємця.

Морозян теж був одягнений урочисто — в чорний костюм з срібними застібками, волосся гладко зачесане. Він виглядав... як принц з казки.

Як принц, який врятує принцесу.

Навіть не знаючи, що вона сама може врятувати його.

— Готові? — запитав він.

— Ні, — зізналася Міріель. — Але піду.

Він простягнув їй руку:

— Тоді підемо оголошувати наше майбутнє.

Центральна площа Бездонної Тіні була повна людей. Звістка про терміновий візит Морозяна поширилася швидко, і всі чекали, що буде.

Коли вони з'явилися на балконі головного будинку, натовп завмер.

Морозян підвів Міріель до перил і підняв руку, вимагаючи тиші.

— Люди Бездонної Тіні! — його голос долетів до кожного куточка площі. — Сьогодні я оголошую важливу новину!

Тиша була абсолютною.

— Я, Морозян Тінь-Світанковий, спадкоємець клану Бездонної Тіні, беру за наречену Міріель Світлу!

Вибух голосів. Здивування. Обговорення.

Він підняв руку знову:

— Хтось, хто наважиться образити мою наречену, образить мене! Хтось, хто намагатиметься завдати їй шкоди, стане моїм особистим ворогом!

Він повернувся до Міріель, взяв її руку і голосно, щоб усі чули:

— Міріель Світла, чи приймаєш ти мою пропозицію стати моєю дружиною?

Вона дивилася в його очі і бачила там не лише рішучість захистити її.

Бачила надію.

Бачила... кохання.

— Приймаю, — сказала вона.

І в цю мить Морозян поцілував її.

Прямо там, перед усіма, на балконі, під крики та оплески натовпу.

Поцілунок був ніжним, але пристрасним. Справжнім, а не показовим.

Коли вони відсторонилися, Міріель відчувала запаморочення:

— Це було...

— Частиною вистави, — швидко сказав він, але в його очах вона бачила правду.

Це було набагато більшим за виставу.

Натовп розходився, обговорюючи новину. Але серед людей Міріель помітила знайоме обличчя.

Ситулін.

Він стояв біля стіни будинку і дивився на неї з виразом... смутку? Заздрості? Покірності?

Їхні погляди зустрілися на мить.

Він нахилив голову — ніби віддаючи шану.

А потім розчинився в натовпі.

Вечором, коли вони повернулися до резиденції, Міріель сиділа у своїй кімнаті і намагалася усвідомити, що сталося.

Я заручена.

З Морозяном.

І... я щаслива?

У двері тихо постукали.