Потаємні кімнати серця

Морозян провів Міріель коридорами, які вона ще не бачила. Глибше в резиденцію, де стіни ставали давнішими, а повітря — густішим від магії та спогадів.

— Сюди я не пускав нікого, — сказав він, зупинившись перед непримітними дверима. — Навіть бабусю Сюнь.

— Чому показуєш мені?

Він подивився на неї:

— Тому що... якщо ми справді станемо парою, навіть фіктивною, ти маєш знати, з ким маєш справу. По-справжньому.

Він торкнувся дверей, і вони безшумно відкрилися.

За дверима була невелика, але дивовижна кімната. Стіни заставлені полицями з інструментами — одні для роботи з металом, інші для роботи з кристалами, треті для речей, призначення яких Міріель не могла визначити.

На столі — недоскінчені проекти. Тонкі срібні ланцюжки, маленькі механічні пташки, що рухалися самі собою, дзеркала, які відбивали не зображення, а емоції.

— Ти це все сам робиш? — здивовано запитала вона.

— Так. — Морозян підійшов до одного зі столів. — Учителька навчила мене не лише битися. Вона казала: "Руки воїна мають вміти не тільки руйнувати, а й створювати".

Він узяв одну з металевих пташок. Торкнувся її крила, і вона ожила — заспівала тихенько, мелодійно.

— Це... прекрасно, — прошепотіла Міріель.

— Це — спосіб пам'ятати її. Кожна річ, яку я роблю тут... частина того, чому вона мене навчила.

Він поклав пташку назад і повернувся до неї:

— Але не тільки тому я привів тебе сюди.

— А чому?

Морозян підійшов до іншого столу, де лежали шматки м'якої шкіри та срібна нитка:

— Вчора ти просила мене зробити тобі... як ти казала... спеціальний мішечок і шпільку?

Міріель здивовано кліпнула. Вона й справді згадувала щось таке — напівжартома, коли вони говорили про практичні речі.

— Ти... запам'ятав?

— Я запам'ятовую все, що ти кажеш.

Її серце пропустило удар.

Морозян взяв майже готовий маленький мішечок — елегантний, компактний, з тонкими рунами на поверхні:

— Цянькунь Дай — мішечок простору. Всередині поміститься в десять разів більше, ніж здається ззовні.

Він подав її його, і коли їхні пальці торкнулися, вона відчула легке тепло — магія, настроєна спеціально для неї.

— А це... — він показав тонку срібну шпільку з маленьким синім каменем, — ...не просто прикраса.

— Що вона робить?

— Підсилює ілюзії. Якщо тобі треба приховати свою справжню природу... вона допоможе.

Міріель застигла.

Він знає.

Він знає, що я ношу маску.

І... допомагає мені її підтримувати?

— Чому? — прошепотіла вона.

Морозян обережно взяв шпільку й підійшов до неї:

— Можна?

Вона кивнула.

Він став позаду неї і дуже ніжно вплів шпільку в її волосся. Його пальці торкнулися її шиї — легко, ледь помітно, але від цього дотику їй стало важко дихати.

— Чому ти допомагаєш мені приховувати правду? — запитала вона тихо.

— Тому що... — його голос прозвучав прямо біля її вуха, — ...кожна людина має право на таємниці. До певного часу.

Він відступив, але не далеко:

— І тому що... яким би не було твоє минуле, мене цікавить твоє майбутнє.

Вона повернулася до нього:

— А що, якщо моє минуле зруйнує наше майбутнє?

Морозян подивився їй просто в очі:

— Тоді ми будемо будувати нове.

Вони стояли дуже близько. Настільки близько, що Міріель бачила золотисті вкраплення в його темних очах, відчувала запах його шкіри — холодний, як зимовий ранок, але теплий від його присутності.

— Міріель, — прошепотів він.

— Так?

— Я хочу поцілувати тебе.

Її дихання урвалося.

Це не частина угоди.

Це не фіктивність.

Це... справжнє.

— Але не буду, — додав він, — поки ти не скажеш мені хоча б частину правди про себе.

Вона закрила очі.

Скільки правди він витримає?

Скільки можу сказати, не зруйнувавши все?

— Морозяне... — почала вона.

— Так?

— Моє справжнє ім'я... не Міріель.

Він не здригнувся:

— Знаю.

— Я... не зовсім та, за кого себе видаю.

— І це знаю.

— А ще я...

Вона не встигла закінчити.

За стіною пролунав гучний стукіт — хтось намагався вибити вхідні двері.

Потім — крик бабусі Сюнь:

— МОРОЗЯНЕ! ШВИДКО! ПРИЙШЛИ!

Морозян миттєво змінився — з ніжного чоловіка на холодного воїна.

— Залишайся тут, — сказав він Міріель.

— Ні. Я йду з тобою.

— Міріель...

— Ми — команда, пам'ятаєш?

Він подивився на неї — і кивнув:

— Тоді тримайся поруч.

Вони вибігли з майстерні. У головній залі стояла бабуся Сюнь, тремтячи з переляку, а біля відчинених дверей — троє чоловіків у темних плащах.

Міріель одразу впізнала одного з них — людина з золотим оком, той самий, що намагався підставити Морозяна в "Квітковій Ночі Місяця".

— Що вам потрібно? — холодно запитав Морозян.

Чоловік з золотим оком усміхнувся неприємно:

— Ми прийшли за дівчиною.

— За якою дівчиною?

— За тією, що ховається під ім'ям Міріель.

Міріель відчула, як кров застигла в жилах.

Вони знають.

Але скільки знають?

Морозян зробив крок вперед, закриваючи її собою:

— Вона під моїм захистом.

— Не довго, — прошипів чоловік. — Бо скоро всі дізнаються, хто вона насправді.

Він кинув на підлогу маленький сувій:

— Читай. І думай швидко.

Троє чоловіків пішли, залишивши за собою аромат небезпеки та обіцянку повернутися.

Морозян підняв сувій, розгорнув, прочитав.

Його обличчя потемніло.

— Що там? — прошепотіла Міріель.

Він подивився на неї довгим поглядом:

— Там написано, що завтра на площі оголосять твоє справжнє ім'я. І що за твою голову призначена винагорода.

Вона впала на стілець:

— Скільки?

— Достатньо, щоб половина Бездонної Тіні вийшла на полювання.