Тіні минулого

Міріель не спала всю ніч.

Пропозиція Морозяна крутилася в її голові, не даючи спокою. Фіктивні заручини. Слова, які здавалися простими, але несли за собою лавину наслідків.

Що буде, коли правда про неї викриється?
Що буде, коли дізнається правду про нього?
І чому ця "фіктивність" лякає її менше, ніж мала б?

Вранці вона вийшла до саду й застала Морозяна там. Він сидів на старій лавці біля ставка, дивлячись на воду. У руках — чаша недопитого чаю.

— Не спав? — запитала вона тихо.

— Трохи спав, — відповів він, не підводячи очей. — А ти?

— Теж трохи.

Вона сіла поруч. Між ними лежала тиша — не незручна, а задумлива.

— Морозяне, — нарешті сказала вона, — розкажи мені про своє минуле.

Він здивовано поглянув на неї:

— Навіщо?

— Тому що... якщо ми справді зробимо те, що ти пропонуєш... я маю знати, з ким маю справу.

Він відклав чашу:

— А ти розповіси про своє?

Міріель завагалася:

— Частково.

— Тоді й я — частково.

Вони перезирнулися і всміхнулися — перше справжнє порозуміння за всі ці дні.

— Я народився в Сунь Юані, — почав він тихо. — Це... не те місце, де хочеш провести дитинство.

Міріель знала про Сунь Юань тільки чутки — занедбана частина Бездонної Тіні, де живуть відкинуті, злидарі та злочинці.

— Мій батько помер, коли мені було п'ять. Мати — рік потому. Я залишився сам.

Його голос був спокійним, але в ньому чулася давня біль.

— У Сунь Юані діти виживають по-різному. Хтось краде. Хтось жебракує. Хтось... — він зробив паузу, — ...стає іграшкою для дорослих.

Міріель стиснула руки.

— Зі мною намагалися зробити останнє. Але я... не дався.

— Що сталося?

— Я втік. Жив у покинутих будинках. Їв те, що знаходив. Боровся з щурами за шматки хліба.

Вона не могла уявити його — цього сильного, спокійного чоловіка — маленьким голодним хлопчиком.

— Так тривало три роки. До десяти років я був... тінню. Ніхто. Нічиїй.

Він підняв очі на неї:

— А потім з'явилася вона.

— Хто?

— Бо Юй Лань. Моя вчителька.

Коли він промовив це ім'я, його обличчя змінилося — стало м'якшим, теплішим.

— Вона знайшла мене в руїнах старого храму. Я був напів-мертвий від голоду й лихоманки. Вона... врятувала мене.

— І взяла в учні?

— Не одразу. Спочатку просто доглядала. Годувала. Лікувала. А потім... — він всміхнувся, — ...сказала: "Хлопче, в тобі є сила. Але сила без мети — це катастрофа. Хочеш навчитися її контролювати?"

— І ти погодився?

— Я сказав "так" швидше, ніж вона закінчила питання.

Морозян замовк, згадуючи.

— Вона навчила мене всьому. Бойовим мистецтвам. Медитації. Читанню. Письму. Тому, що таке честь і що таке відповідальність.

— Вона була доброю?

— Вона була... світлом. У моєму темному світі — єдиним світлом.

Його голос став тихішим:

— І п'ять років тому... її вбили.

Міріель відчула, як серце стиснулося від його болю.

— Хто?

— Не знаю. Знайшов її мертвою в її будинку. Без ран, без слідів боротьби. Наче вона просто... заснула назавжди.

— Отрута?

— Можливо. Але яка — так і не дізнався.

Тиша повисла між ними.

— Саме тоді я поклявся знайти її вбивцю, — додав він. — І саме тому я так обережний з довірою.

Міріель дивилася на його обличчя — і бачила не грізного воїна тіні, а хлопця, який втратив єдину людину, що його любила.

— Тепер ти розумієш, чому я... такий? — запитав він.

— Розумію, — прошепотіла вона. — І... мені шкода.

Він подивився на неї:

— А тепер — твоя черга.

Міріель глибоко вдихнула:

— Я... теж втратила батька. Дуже рано.

Це правда. Хоч і не вся.

— Мене виховувала мати. Вона... сильна жінка. Але суворá.

І це правда.

— Вона хотіла, щоб я була... ідеальною. Досконалою. Без права на помилку.

Морозян уважно слухав.

— Я навчалася всьому. Мовам. Бойовим мистецтвам. Дипломатії. Але... я ніколи не була просто собою.

— Що ти маєш на увазі?

— Я маю на увазі, що все моє життя — це роль. Маска. Очікування інших людей.

Вона подивилася йому в очі:

— І тільки тут... з тобою... я вперше за багато років відчуваю себе... справжньою.

Морозян не відводив погляду:

— Навіть зі своїми таємницями?

— Навіть з таємницями.

Він простягнув руку і торкнувся її долоні:

— Міріель...

— Так?

— Я не знаю, хто ти. Не знаю, звідки прийшла. Не знаю, що приховуєш.

Пауза.

— Але я знаю, що... поруч із тобою я теж відчуваю себе справжнім.

Її серце забилося швидше.

— Що це означає?

Морозян стиснув її пальці:

— Це означає, що моя пропозиція... вже не зовсім фіктивна.

Світ навколо завмер.

— Морозяне...

— Я не кажу про кохання, — поспішив він додати. — Я кажу про... щось справжнє. Щось, що варто захищати.

Вона не могла дихати.

Він відчуває те саме.

Це притягання... воно взаємне.

— А що, якщо я розчарую тебе? — прошепотіла вона.

— А що, якщо я розчарую тебе?

Вони дивилися одне одному в очі — двоє людей, які ховають болісні таємниці, але знайшли одне в одному щось справжнє.

— Добре, — сказала вона тихо.

— Добре — що?

— Добре... спробуємо.

Морозян всміхнувся — справжньою, теплою усмішкою:

— Тоді завтра ввечері ми оголосимо наші заручини. Офіційно.

— А сьогодні?

— А сьогодні... — він підвівся й простягнув їй руку, — ...хочеш, покажу тобі решту дому? Частини, які ніхто ніколи не бачив?

Вона взяла його руку:

— Покажи.

І вперше з моменту їх знайомства вона відчула, що йде не в невідомість, а додому.

Навіть якщо цей дім побудований на таємницях і ілюзіях.