Принцеса і її ревнощі

Шостий день у резиденції Морозяна почався несподівано рано — і не через загрозу нападу, а через незваного гостя.

Міріель готувала сніданок на кухні, коли почула голоси у великій залі. Один — знайомий глухий баритон Морозяна. Другий — жіночий, мелодійний, але з холодними нотками.

— ...не розумію, навіщо тобі ця дівчинка, — казала жінка.

— Зоряниця, це не твоя справа, — відповідав Морозян стримано.

Зоряниця. Принцеса Бездонної Тіні, донька правителя. Міріель чула про неї — красуня, розумниця, і, за чутками, давно закохана в Морозяна.

Цікаво...

Міріель тихо підійшла ближче до дверей.

— Не моя справа? — голос Зоряниці став гострішим. — Морозяне, ми знаємо одне одного з дитинства. Я маю право турбуватися про тебе.

— Турбуватися — так. Втручатися в мої рішення — ні.

— А що це за рішення? Підбирати безпритульних танцівниць?

У голосі принцеси чулася зневага, яка змусила Міріель стиснути зуби.

— Вона не безпритульна. І не просто танцівниця.

— А хто тоді? Твоя коханка?

Пауза.

Довга, небезпечна пауза.

— Зоряниця, — голос Морозяна став тихим і холодним, — будь обережна зі словами.

— Чому? Боїшся правди?

— Боюся твоєї дурості.

Ось і все. Зараз почнеться.

Міріель вийшла до зали.

Зоряниця виявилася такою, як Міріель уявляла — високою, елегантною, з довгим чорним волоссям і очима кольору холодного срібла. Вона була одягнена в розкішну темно-синю сукню, а на шиї блищали коштовності, що коштували більше, ніж ціле село.

Коли Міріель з'явилася, Зоряниця обернулася і уважно оглянула її з ніг до голови.

— А це, певно, вона, — сказала принцеса. — Міріель, так?

— Так, ваша високість, — Міріель вклонилася, як навчила її бабуся Сюнь.

— Мм. Гарна. — Зоряниця підійшла ближче, наче хижачка, що оцінює здобич. — І молода. І, мабуть, дуже... вдячна Морозянові за порятунок?

Міріель відчула образу, але стримала себе:

— Я дякую йому за доброту.

— Доброту. — Зоряниця розсміялася. — Морозяне, ти чув? Вона думає, що ти добрий.

Морозян мовчав, але його погляд темнішав.

Зоряниця повернулася до Міріель:

— Скажи мені, дівчинко, ти розумієш, хто він насправді?

— Розумію, що він мій захисник, — відповіла Міріель спокійно.

— Захисник. — Принцеса знову розсміялася. — Ти думаєш, він робить це безкоштовно?

Морозян зробив крок вперед:

— Зоряниця, досить.

— Ні, не досить! — Принцеса повернулася до нього. — Ця дівчинка не розуміє, у що грає. Вона не знає, що в нашому світі нема нічого безкоштовного!

Вона знову звернулася до Міріель:

— Хочеш знати правду? Він тримає тебе тут, тому що ти йому потрібна. Як інструмент. Як щит. Як...

— Як союзниця, — твердо перебив Морозян.

Тиша.

Зоряниця завмерла:

— Що?

Морозян підійшов до Міріель і став поруч — так близько, що вона відчула тепло його тіла.

— Міріель — моя союзниця. Ми співпрацюємо заради взаємної вигоди. Вона допомагає мені. Я захищаю її. Все чесно.

Зоряниця поблідла:

— Союзниця? Морозяне, ти божеволієш? Вона ж... вона ж ніхто!

— Вона — хтось, хто врятував мені життя. Двічі. — Його голос став твердим. — І хтось, кому я довіряю більше, ніж багатьом принцесам.

Удар в ціль.

Зоряниця зробила крок назад, наче від ляпаса.

— Ти... ти серйозно?

— Абсолютно.

Принцеса подивилася на Міріель — і в її очах був вогонь:

— Добре. Гра прийнята.

Вона повернулася до Морозяна:

— Сподіваюся, ти не пошкодуєш про свій вибір.

Вона пішла, залишивши за собою аромат дорогих парфумів і відчуття неминучої небезпеки.

Коли Зоряниця пішла, Міріель стояла мовчки, дивлячись на двері.

— Вибач, — сказав Морозян тихо. — Вона... складна.

— Вона закохана в тебе, — констатувала Міріель.

— Так.

— А ти?

Морозян подивився на неї:

— А як ти думаєш?

Міріель обдумала його поведінку, тон голосу, реакції:

— Думаю, ні. Ти її поважаєш, але не кохаєш.

— Правильно.

— Тоді чому вона так реагує?

Морозян пройшов до вікна:

— Тому що нас з дитинства вважали... підходящою парою. Наші батьки, клани, політика. Всі очікували, що ми одружимося.

— А ти не хочеш?

— Я хочу одружитися з кимось, кого кохаю. А не з кимось, кого мені призначили.

Міріель відчула дивне стиснення в грудях:

— І такий хтось є?

Морозян повернувся до неї. Його погляд був... іншим. М'якшим. Але й більш небезпечним.

— Можливо, — сказав він тихо.

Її серце пропустило удар.

Він... він про мене?

Чи я собі уявляю?

— Морозяне...

— Не кажи нічого, — перебив він. — Просто... будь обережна. Зоряниця не пробачає. І якщо вона вирішить, що ти — загроза...

— Я можу за себе постояти.

— Знаю. Але проти принцеси Бездонної Тіні... це не завжди досить.

Він підійшов ближче:

— Міріель, я серйозно сказав те, що сказав. Ти — моя союзниця. І я захищатиму тебе від усіх. Навіть від неї.

— Чому ти це робиш?

Він подивився їй просто в очі:

— Тому що... ти змінила мене. Не знаю, як. Не знаю, навіщо. Але змінила.

Вона не могла відвести погляд.

Це небезпечно.

Це дуже небезпечно.

Але...

— І я теж... змінилася, — прошепотіла вона.

Вони стояли дуже близько. Настільки близько, що вона бачила золотисті вкраплення в його темних очах.

Настільки близько, що він міг би...

Двері різко відчинилися.

— Пане Морозяне! — Це була бабуся Сюнь. — До нас ідуть гості! Багато гостей!

Момент розвіявся.

Морозян відступив:

— Хто?

— Люди принцеси. З офіційним запрошенням на бенкет.

Морозян і Міріель перезирнулися.

— Вона швидко, — пробурмотів Морозян.

— Що це означає? — запитала Міріель.