Гра в правду і брехню

П'ятий день у резиденції Морозяна приніс несподівані випробування.

Міріель прокинулася від того, що хтось обережно торкнувся її плеча. Вона миттєво напружилася, готова до бою, але побачила знайому постать.

Морозян стояв біля її ліжка з виразом... провини? На обличчі.

— Вибач, що розбудив, — сказав він тихо. — Але мені потрібна твоя допомога.

Міріель сіла, поправляючи волосся:

— Що сталося?

— Надійшла інформація про можливий напад. Сьогодні вранці. Мені потрібно знати... — він зробив паузу, — ...наскільки ти сильна.

— У якому сенсі?

— У сенсі духовної сили. Якщо почнеться бій — зможеш захистити себе?

Міріель завмерла. Це було небезпечне питання. Якщо він перевірить її меридіани, то може виявити сліди Квіту Розлуки.

— Я... справлюся, — сказала вона обережно.

— Міріель, мені потрібна правда. Не мужність — правда.

Він присів на край ліжка:

— Дозволь перевірити твою духовну силу. Так я зрозумію, як краще тебе захистити.

Ні.

НІ.

Він не може торкнутися моїх меридіанів.

— Я не хочу, — сказала вона.

— Чому?

— Тому що... це особисте.

Морозян нахилив голову:

— Міріель, якщо з тобою щось не так...

— Зі мною все добре!

— Тоді чому боїшся?

Тиша стала напруженою.

Міріель розуміла — відмовитися зовсім означає викликати ще більші підозри. Але дозволити йому торкнутися її меридіанів...

Треба переграти.

— Добре, — сказала вона. — Але з однією умовою.

— Якою?

— Якщо я дозволю тобі перевірити мене... ти дозволиш мені перевірити тебе.

Морозян здивовано підняв брову:

— Навіщо?

— Щоб зрозуміти, наскільки ТИ сильний. Справедливо?

Він подумав і кивнув:

— Угода.

Вони сиділи навпроти один одного в медитативній залі. Ранкове світло падало крізь вітражне вікно, створюючи кольорові відблиски на стінах.

— Ти першим, — сказала Міріель.

— Чому?

— Тому що це твій дім. Ти хазяїн.

Морозян простягнув руки долонями вгору. Міріель обережно поклала свої долоні на його.

І відразу відчула... холод.

Не неприємний холод — чистий, глибокий, спокійний. Його духовна сила була величезною, але контрольованою. Наче замерзле озеро, під льодом якого тече потужна течія.

Він набагато сильніший, ніж я думала.

Але ще важливіше — вона відчула щось інше. Самотність. Глибоку, давню, тиху самотність, яку він ховає від усіх.

— Досить, — сказав Морозян тихо.

Вона прибрала руки. Її пальці тремтіли — не від страху, а від того, наскільки близько вона торкнулася його справжньої сутності.

— Тепер ти, — сказав він.

Ось і все.

Зараз він дізнається.

Міріель простягнула руки. Морозян поклав свої долоні на її.

І...

Вона зробила те, на що була здатна лише вона.

Показала йому ілюзію.

Не брехню — ілюзію. Свою духовну силу, але без отрути. Свою справжню природу, але без тих деталей, які видали б її особистість.

Він відчув силу — справжню.
Він відчув рівновагу — справжню.
Він відчув емоції — справжні.

Але Квіт Розлуки залишився прихованим.

Морозян довго мовчав, дивлячись на їхні з'єднані руки.

— Ти... дуже сильна, — сказав він нарешті. — Сильніша, ніж багато воїнів, яких я знаю.

Міріель забрала руки:

— І що це означає?

— Означає, що ти можеш захистити себе. Але...

Він подивився їй в очі:

— ...також означає, що ти не та, за кого себе видаєш. Настільки сильні люди не бувають просто танцівницями.

Її серце пропустило удар.

Він щось відчув. Не все, але щось.

— Можливо, я навчилася силі пізніше, — сказала вона.

— Можливо. А можливо, ти брешеш.

Напруження повисло між ними.

Потім Морозян підвівся:

— Але це не змінює головного. Якщо на нас нападуть — ми захищатимемося разом.

Після цієї розмови Міріель намагалася триматися подалі від Морозяна, але це виявилося важко — він весь день перевіряв захист резиденції і просив її допомоги.

До вечора вона була виснажена не фізично, а емоційно. Постійно приховувати правду, постійно контролювати кожне слово, кожен рух...

Вона сиділа в саду за будинком, де росли дивні рослини — деякі світилися в темряві, інші рухалися без вітру.

— Не можеш заснути? — озвався голос позаду.

Морозян підійшов і сів поруч.

— Думаю, — відповіла вона чесно.

— Про що?

— Про те, як довго можна жити чужим життям.

Він кинув на неї швидкий погляд:

— Міріель...

— Ні, не питай. Я просто... іноді втомлююся від самої себе.

Вони сиділи в мовчанці, дивлячись на світлячки, що танцювали між листям.

— Знаєш, — сказав Морозян тихо, — я теж втомлююся. Від постійної обережності. Від того, що не знаю, кому довіряти.

— А мені ти довіряєш?

Він подумав:

— Частково.

— Це чесно.

— А ти — мені?

Вона теж подумала:

— Більше, ніж хотіла б.

Він усміхнувся — рідкісна, справжня усмішка:

— Це теж чесно.

Вони знову замовкли. Але тепер тиша була... тепішою.

— Морозяне, — сказала вона нарешті, — обіцяй мені щось.

— Що?

— Коли дізнаєшся правду про мене... дай мені шанс пояснити. Перш ніж робити висновки.

Він подивився на неї:

— Обіцяю. Але з однією умовою.

— Якою?

— Коли будеш готова сказати правду... скажи її мені першому. Не Ситулінові. Не комусь іншому. Мені.

Її серце стиснулося:

— Чому це важливо?

— Тому що... — він встав, — ...мені хочеться довіряти тобі повністю. А поки ти приховуєш головне — я не можу.

Він пішов у дім.

А Міріель сиділа в саду до світанку, розуміючи, що час таємниць повільно добігає кінця.

І найстрашніше — вона не знала, чи хоче, щоб він закінчився.