Той,хто пам'ятає

Четвертий день Міріель у резиденції Морозяна почався тривожно.

Вона прокинулася від того, що бабуся Сюнь трясла її за плече.

— Дівчино, вставай! — шепотіла старенька. — До дому хтось іде. Незнайомий.

Міріель миттєво прокинулася. Через вікно було видно сіру передсвітанкову мглу, але вдалині справді рухалася самотня постать.

— Морозян знає?

— Уже пішов назустріч. А тебе просив сховатися.

— Сховатися? Чому?

Бабуся Сюнь поглянула на неї серйозно:

— Бо той хлопець не довіряє нікому. А якщо він просить тебе сховатися — значить, гість може бути небезпечний.

Міріель швидко вдягнулася й підійшла до вікна. Постать була вже ближче — високий чоловік у темному плащі, з емблемою клану Лисиць на плечі.

Її серце стрибнуло.

Ситулін.

Що він тут робить?

Як знайшов?

Вона не послухала поради й вийшла до головної зали, де Морозян уже розмовляв із гостем.

Ситулін стояв спиною до неї, але вона впізнала його одразу — та сама врівноважена постава, той самий спокійний голос.

— ...просто хочу переконатися, що вона в безпеці, — говорив він.

— А чому це тебе турбує? — холодно запитав Морозян.

— Тому що... — Ситулін повернувся і побачив Міріель. На його обличчі промайнув вираз полегшення. — ...тому що я обіцяв піклуватися про неї.

Морозян теж обернувся:

— Міріель, я ж просив...

— Я знаю його, — сказала вона тихо. — Це... мій друг.

Частково правда. Ситулін завжди був добрим до неї, навіть коли вона була Люміном.

Ситулін підійшов ближче. Його очі ковзнули по її обличчі — і в них промайнуло щось дивне. Впізнавання? Підозра?

— Міріель, — сказав він м'яко, — ти виглядаєш... добре. Краще, ніж я очікував.

— А чого ти очікував? — втрутився Морозян.

Ситулін повернувся до нього:

— Я чув, що вона... мала неприємності. І що ти їй допоміг. За це — дякую.

У його голосі була щирість, яка змусила Морозяна трохи розслабитися.

— Сідайте, — запропонувала Міріель. — Бабуся Сюнь приготувала чай.

Вони сиділи за низьким столом. Ситулін поводився ввічливо, але Міріель помічала, як він час від часу пильно дивився на неї — ніби намагався щось зрозуміти.

— Як ти знайшов мене? — запитала вона.

— Чув чутки на ринку. Про танцівницю, яку спочатку "прогнав" пан Морозян, а потім "пожалів" і взяв на службу.

Морозян підняв брову:

— Чутки поширюються швидко.

— У Бездонній Тіні — завжди, — відповів Ситулін. Потім подивився на Міріель: — Тобі тут добре?

— Так, — відповіла вона чесно. — Краще, ніж я очікувала.

— І ти... не шкодуєш про своє рішення?

Дивне питання. Наче він знає більше, ніж каже.

— Поки що ні.

Ситулін кивнув і повернувся до Морозяна:

— Можна поговорити з тобою наодинці?

Морозян нахмурився:

— Навіщо?

— Є речі, які стосуються її безпеки.

Міріель хотіла заперечити, але Морозян уже підвівся:

— Міріель, підеш приготуєш нам ще чаю?

Це не було проханням.

Міріель пішла на кухню, але залишилася біля дверей — достатньо близько, щоб чути.

— Слухаю, — сказав Морозян.

— Ти знаєш, хто вона насправді? — тихо запитав Ситулін.

Міріель завмерла.

— Підозрюю, що не танцівниця, — відповів Морозян. — А що далі?

— Вона... важлива. Дуже важлива. Є люди, які готові вбивати, щоб дістатися до неї.

— Які люди?

— Ті, хто хоче змінити баланс сил між світами.

Пауза.

— Ситуліне, — голос Морозяна став жорсткішим, — або кажеш усю правду, або йдеш звідси.

— Я не можу сказати всю правду. Не моє право. Але можу сказати одне — якщо з нею щось станеться, наслідки відчує весь верхній світ.

Міріель притулилася до стіни. Серце калатало.

Він знає.

Ситулін знає, хто я.

І захищає мою таємницю.

— І що ти від мене хочеш? — запитав Морозян.

— Щоб ти оберігав її. І не намагався дізнатися більше, ніж потрібно.

— А якщо я хочу дізнатися?

— Тоді... — голос Ситуліна став твердішим, — ...тебе зупинять.

Напруга згустилася.

— Це погроза?

— Це попередження. Від того, хто поважає тебе, але цінує її більше за власне життя.

Довга тиша.

Потім Морозян сказав:

— Зрозуміло. Тоді залишайся на обід. І розкажи мені про тих, хто може на неї полювати.

Ситулін залишився до вечора. За обідом він розповідав про загальні небезпеки Бездонної Тіні, а Морозян слухав уважно. Міріель більшу частину часу мовчала, відчуваючи себе предметом таємного торгу.

Коли Ситулін збирався йти, він підійшов до неї:

— Міріель.

— Так?

— Якщо щось піде не так... — він сунув їй маленький шматочок паперу, — ...спали це. Я прийду.

Вона кивнула.

Ситулін подивився їй в очі останній раз — і в його погляді було стільки тепла й турботи, що їй стало ніяково.

— Бережи себе... принцесо, — прошепотів він так тихо, що лише вона почула.

Її серце завмерло.

Він точно знає.

Ситулін пішов, а вона стояла з папірцем у руці, розуміючи, що тепер у неї є захисник, про якого вона навіть не просила.

— Він знає, хто ти, — сказав Морозян, коли вони залишилися наодинці.

— Так.

— І ти не скажеш мені?

— Не можу.

Морозян підійшов до вікна, дивлячись у темряву.

— Міріель, я не знаю, у що граю. Не знаю, хто мої союзники, а хто вороги. Не знаю, чому ти тут, і не знаю, що від тебе чекати.

Він повернувся:

— Але знаю одне. Якщо ти залишишся — я захищатиму тебе. Незалежно від того, хто ти.

— Чому?

— Тому що... — він зробив паузу, — ...ти змінила щось у цьому домі. Бабуся Сюнь сміється частіше. Я сплю спокійніше. І вперше за багато років мені не самотньо.

Її горло стиснулося.

— Морозяне...