Бабуся Сюнь і перші підозри

Наступний день у резиденції Морозяна почався несподівано.

Міріель прокинулася від звуку сварки.

— ...ця дівчиська що тут робить?! — лунав пронизливий жіночий голос. — Ти збожеволів, хлопче?!

— Бабусю Сюнь, заспокойтеся... — відповідав знайомий глухий баритон Морозяна.

Міріель швидко встала, накинула плащ і вийшла подивитися, що відбувається.

У великій залі стояла маленька старенька жінка з сивим волоссям, зібраним у тугий пучок, у простому, але чистому одязі. Її очі палали гнівом, а в руках вона тримала дерев'яну палицю, якою погрожувала Морозянові.

— Не смій мені казати заспокоїтися! — вигукнула вона. — Я доглядала за цим домом, коли ти ще молоком умивався! І тепер ти приводиш сюди якихось бродяжок?!

Морозян стояв із виглядом покараної дитини, що намагається пояснити дорослим свої вчинки.

— Вона не бродяжка. Вона...

— Вона хто? — старенька різко повернулася до Міріель. — Ти! Підійди сюди!

Міріель підійшла, намагаючись виглядати покірливо.

— Як тебе звати, дівчино?

— Міріель, шановна пані.

Бабуся Сюнь обійшла її колом, розглядаючи з ніг до голови.

— М-мм... Руки м'які, але мозолі є. Постава пряма. Очі не бояться дивитися в очі. — Вона зупинилася перед Міріель. — І говориш ти не так, як звичайні служниці.

Морозян кашлянув:

— Бабусю...

— Мовчи! — відрізала вона. — Я з дівчиною розмовляю.

Старенька нахилила голову:

— Скажи мені, дитино, звідки ти?

— Із... різних місць, шановна пані.

— "Різних місць"? — бабуся підняла брову. — Гарна відповідь для тієї, хто не хоче відповідати. А чому прийшла сюди?

Міріель ковтнула. Правду сказати не можна, але й брехати цій жінці здавалося небезпечно — вона виглядала як хтось, хто бачить брехню за кілометр.

— Мені потрібно було сховатися, — сказала вона тихо.

— Від кого?

— Від... тих, хто хоче мені зашкодити.

Бабуся Сюнь уважно дивилася в її очі довгих кілька секунд.

Потім кивнула:

— Добре. Принаймні не брешеш про це.

Вона повернулася до Морозяна:

— А ти, хлопче, хоч розумієш, кого притягнув?

— Розумію, що вона врятувала мені життя, — відповів він спокійно.

— Ага. І ти думаєш, що це випадковість?

Морозян завмер.

— Що ти маєш на увазі?

Старенька махнула рукою:

— Нічого, нічого. Просто кажу — будьте обережні. Обоє. У цьому світі нема випадковостей.

Після сварки бабуся Сюнь раптом змінила тон.

— Добре, — сказала вона Міріель. — Якщо вже залишаєшся, то маєш вчитися, як поводитися в цьому домі.

— Я...

— Ніяких заперечень! Морозян може і дурень, але він усе ж таки спадкоємець. А ти поруч із ним — значить, представляєш його честь.

Наступні години були... цікавими.

Бабуся Сюнь виявилася жорстким, але справедливим учителем. Вона навчала Міріель:

— Як правильно подавати чай (не лише налити, а й створити атмосферу спокою)
— Як рухатися по дому (тихо, але не крадькома)
— Як розмовляти з гостями (ввічливо, але не підлабузницьки)
— Як розпізнавати небезпечних людей ("Дивися на руки, дитино, не на обличчя. Руки не вміють брехати.")

Морозян спостерігав з боку, іноді всміхаючись.

— Вона завжди така? — тихо запитала Міріель під час перерви.

— Завжди, — відповів він. — Але вона... хороша. Піклується про цей дім більше, ніж я сам.

— Вона ваша...?

— Няня. Виховувала мене з дитинства.

Міріель кивнула. Це пояснювало, чому грізний воїн тіней так слухняно терпів сварку маленької старенької.

Увечері, коли бабуся Сюнь пішла до себе, Морозян запросив Міріель до бібліотеки.

— Як тобі урок? — запитав він.

— Корисно, — зізналася вона. — Хоча іноді вона дивиться на мене так, ніби щось підозрює.

— А може, й справді підозрює.

Міріель напружилася.

— Що саме?

Морозян підійшов до полиці з книгами, взяв одну, перегорнув кілька сторінок.

— Міріель, — сказав він, не відводячи очей від книги, — можна поставити тобі кілька питань?

— Це залежить від питань.

— Ти вмієш читати?

Дивне питання.

— Так.

— Якими мовами?

— Кількома, — обережно відповіла вона.

— Цією? — Він показав їй сторінку.

Міріель глянула. Це була стародавня мова Небесної Висоти — та, якою писали офіційні документи.

— Так, — сказала вона, не подумавши.

Морозян закрив книгу й повернувся до неї.

— А цією? — Він показав ще одну книгу.

Це була мова духівських кланів. Міріель знала її, бо вивчала дипломатію.

— Теж так.

— М-мм.

Він поклав книги на стіл.

— Міріель, звичайні танцівниці не знають стародавньої мови Небесної Висоти.

Її серце пропустило удар.

— Я... багато читала...

— І звичайні служниці не розпізнають отруєні пастки з першого погляду.

— Мені пощастило здогадатися...

— І звичайні біженки не рухаються так, ніби за плечима в них крила від мечів.

Тиша стала густою.

Морозян підійшов ближче.

— Хто ти, Міріель?

Вона відступила до стіни.

— Я... я не можу сказати.

— Не можеш чи не хочеш?

— Не можу, — прошепотіла вона. — Будь ласка, не питайте.

Він довго дивився в її очі.

Потім зітхнув і відступив.

— Добре. Поки не питатиму. Але знай — я дізнаюся. Рано чи пізно.

— А що тоді буде?

Морозян пройшов повз неї до виходу.

Зупинився біля дверей:

— Це залежатиме від того, хто ти насправді. Ворог... чи хтось, кого варто захищати.

Він пішов, залишивши її наодинці з книгами і відчуттям, що час її маскараду повільно добігає кінця.

Пізно вночі Міріель сиділа біля вікна у своїй кімнаті, дивлячись на зірки.

Він підозрює.

Ще трохи — і він дізнається.

А що тоді?

Вона торкнулася грудей, де пульсувала отрута.

Квіт Розлуки ще не почав прогресувати.