Щит і меч

Ранок у резиденції Морозяна був тихим.

Не мертвою тишею, а тією, що наповнена спокоєм. Міріель прокинулася на м'якому ліжку в гостьовій кімнаті, куди він проводив її вчора ввечері. Вона чекала безсонної ночі, повної тривоги й підозр, але замість того...

заснула, як дитина.

Вперше за тижні.

Вона сіла, намагаючись згадати, де вона й чому їй так... добре.

Морозян.

Його дім.

Лукові перепічки.

І той дивний момент, коли він сказав: "Залишайся".

Не наказ.
Не прохання.
Просто... рішення.

Вона підвелася, поправила волосся й тихо вийшла з кімнати.

Морозян сидів у великій залі за невисоким столом. Перед ним — чаша чаю, розгорнуті сувої й щось схоже на листи.

Він був одягнений не в парадне чорне вбрання, а в просту темну сорочку. Виглядав... звичайніше. Молодше. Майже мирно.

Майже.

Бо навіть так він випромінював ту саму холодну силу.

— Прокинулася, — сказав він, не підводячи очей від паперів.

— Ви не спали?

— Спав. Рано встав. — Він нарешті поглянув на неї. — Як тобі?

— Дивно, — зізналася вона.

— Що саме?

— Те, що ви мене не вигнали. І не зв'язали. І не здали комусь.

Морозян відклав сувій.

— Хотів би здати — здав би вчора. А зв'язувати... — він трохи всміхнувся, — ...доведеться ще заслужити.

Вона не знала, як на це реагувати.

Флірт? Жарт? Погроза?

З ним важко було зрозуміти.

— Сідай, — сказав він. — Поїж. І вислухай пропозицію.

— Пропозицію?

— Так.

Міріель сіла навпроти. На столі були прості страви — хліб, мед, фрукти, молоко. Не багаті делікатеси, а нормальна їжа.

— Слухаю.

Морозян відкинувся назад.

— Мені потрібна людина, яка не належить до жодного клану. Не має зобов'язань. І вміє... пристосовуватися.

— Навіщо?

— Щоб бути поруч, коли мене намагаються вбити. — Його голос був спокійним, наче він говорив про погоду.

Міріель мало не подавилася хлібом.

— Що?!

— За останні два тижні було три спроби. Отруєний подарунок вчора — четверта. Хтось дуже хоче мене прибрати.

— І ви хочете, щоб я...?

— Щоб ти залишалася поруч. Грала роль... ну, скажімо, моєї особистої служниці. Або охоронниці. Або...

Він зупинився, подивившись їй в очі.

— ...того, ким ти насправді є.

Її серце стрибнуло.

— Я не розумію.

— Міріель, ти не служниця. Не танцівниця. І не біженка. Ти — хтось, хто вміє захищати себе й інших. Вчора ти врятувала мені життя, навіть не замисляючись про наслідки.

Він нахилився вперед.

— Такі люди... цінні.

— А що я з цього матиму?

— Захист. Дах над головою. І можливість дізнатися більше про тих, хто полює на мене... і, можливо, на тебе.

Тиша.

Міріель обдумувала.

Це може бути ідеальним прикриттям.

Я буду поруч із ним. Зможу вивчати. Дізнаватися.

І якщо він справді не винен... то хто тоді?

— Добре, — сказала вона.

— Добре?

— Я залишуся. Але з однією умовою.

Морозян підняв брову.

— Якою?

— Не питайте про моє минуле, поки я сама не захочу розповісти.

Він кивнув.

— Угода.

Протягом дня Міріель "випадково" з'явилася в кількох місцях Бездонної Тіні — на ринку, біля храму, в одній із таверн.

Всюди вона розповідала одну й ту саму історію:

— Морозян мене вигнав... Сказав, що я йому не підходжу... Тепер не знаю, де прихистити голову...

Люди слухали із співчуттям.
Деякі навіть пропонували допомогу.

А найголовніше — ніхто не підозрював, що це спектакль.

Ввечері вона повернулася до резиденції з видом засмученої, покинутої дівчини.

Морозян зустрів її біля дверей.

— Ну й як? Повірили?

— Так, — вона трохи всміхнулася. — Тепер весь район знає, що ви мене кинули.

— Добре. Тепер, коли ти офіційно "покинута", можеш повертатися. Але вже як...

— Як хто?

— Як хтось, кого я "пожалів" і взяв на роботу.

Міріель кивнула.

Розумно.

Ніхто не подумає, що я шпигую.

Усі думатимуть, що я просто... служу.

Далеко від Бездонної Тіні, в палаці Небесної Висоти, відбувалася зовсім інша розмова.

Мін Синь — молодший брат Люмії — стояв перед великим портретом свого покійного батька. Його обличчя було спокійним, але в очах миготіло щось холодне.

Поруч із ним — його радник, худий чоловік у сірому.

— Люмін так і не повернувся? — запитав Мін Синь.

— Ні, молодий господарю. Вже третій день.

— Мама що каже?

— Каже, що він поїхав... на відпочинок. Відновитися після поразки.

Мін Синь повільно усміхнувся.

— Поразки... після семи років перемог...

Він повернувся до радника.

— Скажи мені щиро. Ти думаєш, мій брат ще повернеться?

Радник зітхнув.

— Молодий господарю... можливо, з ним щось трапилося. Можливо...

— Можливо, він мертвий, — закінчив Мін Синь. — І тоді... трон Небесної Висоти стане вакантним.

Пауза.

— Підготуй документи. Якщо Люмін не з'явиться протягом місяця... я подам офіційну заяву про зміну спадкування.

— Але ваша мати...

— Моя мати засмутиться. Але змириться. Вона завжди розуміла політику краще за емоції.

Мін Синь підійшов до вікна, звідки було видно весь домен.

— Час змін, стариий друже. І якщо мій брат не хоче повертатися... значить, доля сама вирішила все за нас.

А тим часом у резиденції Морозяна Міріель сиділа в тій же кімнаті, де зранку снідала.

Але тепер вона не була гостею.

Вона була... ким?

Союзницею?
Захисницею?
Шпигункою під прикриттям?

Можливо, всім одночасно.

Морозян сів навпроти, поставив дві чаші чаю.

— Як відчуваєш себе на новому місці роботи? — запитав він.