Угуй Хай - Море без повернення

Резиденція Морозяна мала назву, що від самого звучання віяло холодом: Угуй Хай — Море без повернення.

Вона стояла на краю скелі, оточена туманом і старими деревами, чиї гілки сплелися так густо, що денне світло ледве проникало всередину. Будівля була темною, але не похмурою — радше таємничою, наче хтось заморозив у камені старовинну легенду.

Міріель підійшла до неї вночі.

Після вчорашнього вечора в «Квітковій Ночі Місяця» в неї залишилося занадто багато питань. Морозян врятував її від неприємностей, але водночас дивився на неї так, ніби намагався розгадати.

Хто він насправді?
Звідки його сила?
І чому він так легко читає людей?

Її ілюзія як Міріель мала тримати, але з ним… щось було інакше.

Коли вона доторкнулася до захисного бар'єру навколо резиденції…

Щось було не так.

Бар'єр був… пошкоджений.

Не зламаний силою.
Не розірваний ззовні.

А ніби хтось обережно, майстерно розгойдав його зсередини.

Хтось уже тут.

Міріель завагалася.

Це могла бути пастка.

Або хтось інший має справу до Морозяна.

Вона могла піти.

Але цікавість виявилася сильнішою за обережність.

Вона проскользнула крізь тріщину в бар'єрі.

Всередині Моря без повернення

Резиденція всередині була дивною.

Не розкішною, як палаци знаті.
Не аскетичною, як келії ченців.

Просто… живою.

Стіни були теплими на дотик, хоча зроблені з каменю. Коридори — широкі, але не порожні. Всюди стояли дивні предмети: срібні дзеркала, що відбивали не обличчя, а емоції; книги, сторінки яких шелестіли самі собою; каміння, що світилося слабким внутрішнім вогнем.

Це було місце людини, яка живе наодинці…
але не самотньо.

Міріель рухалася тихо, прислухаючись до кожного звуку.

Морозяна не було вдома.

Його духовна аура не відчувалася в будівлі.

Добре.
У неї є час подивитися.

Вона дослідила кілька кімнат — бібліотеку з книгами незнайомими мовами, зал для медитацій з дивними символами на підлозі, спальню, де ліжко було акуратно заправлене, а на столі — один келих і недопита чаша чаю.

Він живе один.

Але в цьому домі відчувається… спокій.

Не самотність. Спокій.

А потім… її привабив запах.

Дивний, домашній, теплий.

Запах, який не пасував до резиденції воїна тіні.

Запах…
хліба?

Міріель пішла за ароматом і незабаром опинилася біля кухні.

Кухня і спогади

Кухня була невеликою, але затишною. Кам'яна піч, дерев'яні полиці, мідні каструлі, що висіли на гачках. І на столі —
напівготове тісто.

Хтось готував.
І кинув на півдорозі.

Міріель підійшла ближче.

Тісто було для лукових перепічок — простої, домашньої їжі, яку їдять не аристократи, а звичайні люди.

Морозян готує сам?

Ця грізна тінь… пече хліб?

Вона торкнулася тіста. Воно було свіжим, але вже почало підсихати.

Його перервали.

Або він поспішив кудись.

І тут її спіткала дивна думка:

А що, якщо… довести?

Вона подивилася навколо.
Інгредієнти були тут.
Піч — тепла.
Час — був.

Це божевілля.

Я прийшла дізнатися про нього більше, а не готувати.

Але щось у цій кухні, у недороблених перепічках, у запаху дому змусило її…

відчути ностальгію.

За звичайним життям, якого у неї ніколи не було.

За спокоєм, який завжди був під маскою.

Вона зняла плащ.

Засукала рукави.

І почала готувати.

Лукові перепічки

Готувати було дивно приємно.

Її руки пам'ятали рухи — хоча як Люмін вона ніколи не мала часу на такі речі.

Нарізати цибулю так, щоб вона не пекла очі.
Розкатати тісто рівними колами.
Додати трохи солі, трохи олії, трохи спецій…

Чому я це роблю?

Чому мені так… спокійно?

Вона не помітила, як час пролетів.

Перепічки були майже готові, коли…

— Цікаво.

Голос —
тихий,
холодний,
знайомий.

Міріель завмерла.

Повільно обернулася.

Морозян стояв у дверях кухні.

Зіткнення

Його постава була спокійною.
Руки — складені на грудях.
Погляд — не сердитий.

Цікавий.

— Значить, ти любиш готувати, — сказав він.

Міріель відчула, як коліна стали ватними.

Він спіймав мене.

Я в його домі.

Без дозволу.

— Я… — почала вона.

— Або, — перебив він, роблячи крок уперед, — ти любиш лізти в чужі будинки.

Тиша.

Вона могла брехати.
Могла тікати.
Могла нападати.

Натомість сказала частину правди:

— Я хотіла дізнатися про вас більше.

Морозян підняв брову.

— Дізнатися що?

— Хто ви насправді, — відповіла вона тихо. — Звідки ваша сила. Чому ви… інший.

Він зробив ще крок.

Тепер він був дуже близько.

— І що ж ти дізналася?

Міріель подивилася навколо — на затишну кухню, на недороблені перепічки, на простоту, яка так не пасувала грізному воїну.

— Ви… не той, ким здаєтесь, — прошепотіла вона.

Морозян розсміявся.

Коротко, але без глузування.

— Дивно це чути від дівчини, яка сама носить маску.

Її серце пропустило удар.

— Я не…

— Міріель, — він підійшов зовсім близько. — Твоя ілюзія тріщить по краях. Я бачу її ще з вчора.

Вона відступила до стіни.

— Ви не знаєте, про що говорите.

— Не знаю? — він поклав долоню на стіну — біля її голови. — Тоді розкажи мені, хто ти.

— Я танцівниця…

— Брехня.

— Я служниця…

— Брехня.

— Я…

Вона замовкла.

Морозян дивився їй просто в очі.

— Ти хтось, хто знає, що таке сила. Хто рухається як воїн. І хто з'явився в моєму житті саме тоді, коли хтось почав розставляти пастки.