Танець між правдою і брехнею

Сцена «Квіткової Ночі Місяця» була невеликою, але досконалою — круг з темного дерева, оточений м'якими ліхтарями, що плавали в повітрі. Коли Міріель ступила на неї, музика стихла, а зал завмер.

Вона була іншою, ніж дівчата, які танцювали тут раніше.

Не кокетливою.
Не грайливою.
Не слабкою.

Її рухи були… гіпнотичними.

Наче вона не танцювала, а розповідала історію — про таємниці, про втрати, про щось, що не можна сказати словами.

Її тіло рухалося легко, але кожен рух мав глибину.
Вуаль спадала і здіймалася, приховуючи і відкриваючи.
Очі — затемнені тінями — дивилися не на когось конкретного, а в саму душу зали.

Публіка зачарована мовчала.

Але найважливіший погляд —
той, заради якого все це було затіяно —
Морозян дивився.

Його увага

Спочатку він майже не звертав уваги.

Пив вино, перегортав думки, час від часу кидав погляд на двері — ніби очікував когось.

Але коли Міріель піднялася на сцену…
він завмер.

Його пальці застигли на краю чаші.
Погляд — прикіпнувся до неї.

Не тому, що вона була красивою.
У залі були красивіші дівчата.

Не тому, що танцювала краще за інших.

А тому, що в її рухах він побачив щось… знайоме.

Щось, що нагадувало йому когось.

Хто?
Коли?
Де?

Він нахилив голову, вдивляючись.

Вона рухається як воїн, промайнула думка.

Як хтось, хто знає, що таке баланс сили.

Міріель відчула його погляд — гострий, пронизливий.

Вона майже збилася з ритму.

Майже.

Але потім зібралася й закінчила танець легким поворотом, що залишив за собою лише шелест тканини.

Зал вибухнув оплесками.

Вона поклонилася — граційно, скромно — і сховалася за завісу.

Але Морозян не відвернувся.

Він дивився туди, де вона зникла, ще довго.

Перша пастка

За завісою Міріель важко дихала.

Не від втоми — від напруги.

Він помітив.
Щось помітив.
Я була занадто… собою.

Вона вирівняла дихання, поправила вуаль і готувалася вийти до гостей, коли почула тихі кроки.

— Дівчино.

Вона обернулася.

Перед нею стояв чоловік із золотим око-протезом — один із людей Мурана Чорнолі́да. В руках у нього була маленька срібна шкатулка.

— Господиня просить віднести це пану Морозянові, — сказав він.

Міріель кивнула й простягнула руку.

Шкатулка була холодною.
І щось у ній… пульсувало.

Слабо, ледь помітно, але вона відчула.

Це не подарунок.

Це пастка.

Чоловік усміхнувся — гостро, неприємно.

— Не забудь передати особисто. І… торкнись його руки, коли будеш подавати.

Міріель опустила очі:

— Звичайно, пане.

Він пішов.

А вона стояла з шкатулкою в руках і відчувала, як її серце б'ється все швидше.

Що всередині?
Отрута?
Прокляття?
Щось гірше?

Вона могла відкрити.
Могла подивитися.
Але…

А якщо це тест?
А якщо мене перевіряють?

Вона стиснула зуби.

Я прийшла сюди за правдою.
Навіть якщо ця правда буде болісною.

Вона рушила до столу Морозяна.

Рятівний удар

Морозян сидів сам.
Його люди десь відійшли.
Ідеальний момент для атаки.

Міріель підійшла тихо, граційно, з поклоном.

— Пане, — прошепотіла вона, — подарунок від господині.

Він підняв очі.

Його погляд був холодним, але… не вороже холодним.

— Покажи.

Вона подала шкатулку.

Але коли він простягнув руку…

Вона раптово відсмикнула свою.

— Не треба! — вирвалось у неї.

Він завмер.

— Що?

Вона затремтіла — не грою, а справді.

— Я… я думаю… це не подарунок…

Морозян повільно випрямився.

Його голос став тихим:

— Хто тобі це дав?

— Чоловік з золотим оком…

— Мурановий пес.

Він узяв шкатулку двома пальцями — так, щоб не торкнутися вмісту.

Відкрив.

Всередині лежала тонка срібна нитка — ледь помітна, майже прозора.

Павутина Слабкої Води.

Отрута, що проникає через шкіру й блокує духовні меридіани назавжди.

Морозян закрив кришку.

Його погляд повернувся до Міріель.

— Чому ти мене попередила? — запитав він тихо.

Вона не знала, що відповісти.

Бо я не хочу, щоб ти помер?
Бо мені треба, щоб ти був живий, поки я не дізнаюсь правду?
Бо щось у мені не дозволяє дивитися, як тебе вбивають?

Вона сказала:

— Бо ви врятували мене від того чоловіка.

Морозян мовчав.

Потім поклав долоню на стіл — поруч із її рукою.

Не торкнувся.
Але близько.

— Як тебе звати? — запитав він.

— Міріель.

— Міріель… — він повторив повільно, ніби смакуючи звук. — Ти не та, ким здаєшся.

Її серце стиснулося.

— Я… проста танцівниця…

— Ні, — сказав він. — Ти — хтось, хто знає, що таке смертельна небезпека. Хтось, хто розпізнає пастки. І хтось…

Він нахилився ближче.

— …хто рухається як воїн.

Тиша стала густою.

Міріель відчула, як її ілюзія тремтить.

Він розгадує мене.

— Не бійся, — сказав Морозян тихо. — Я не здам тебе нікому.

— Чому?

Він посміхнувся — ледь помітно, але щиро.

— Бо ти врятувала мені життя.
І бо… ти цікавіша за всіх, кого я зустрічав.

Її дихання затрималося.

Цікавіша?

Він… фліртує зі мною?

Чи просто хоче розгадати?

Морозян підвівся.

— Іди додому, Міріель. Сьогодні тут буде небезпечно.

— А ви?

— А я поговорю з тими, хто розсилає отруєні подарунки.

Вона не рухалася.

— Миріель, — його голос став жорсткішим. — Йди. Зараз.

Вона кивнула й відступила.

Але коли вже майже дійшла до дверей…

Обернулася.

Морозян дивився на неї.