Квіткова нічь місяця

«Квіткова Ніч Місяця» була не закладом — вона була сном.
Солодким, блискучим, небезпечним сном.

Будівля здіймалася вгору, мов ліхтар, вирізаний із чорного кришталю. Світло всередині було м’яким, ліловим, теплим. Воно мерехтіло на прозорих шторах, спадало на обличчя танцівниць, ковзало по статуях духів і виблискувало на золотих чашах.

Міріель з’явилася на порозі у момент, коли місяць злітав над дахами, розтинаючи туман.

Її новий образ —
темна вуаль,
легка сукня,
очі, затемнені тінями,
рухи — тихі, як шелест пелюсток.

Ніхто б не подумав, що вона колись стояла на арені, де тисячі вигукували ім’я Люмін.

Тут її голос —
м’який шепіт.
Тут її сила —
ілюзія жіночності.
Тут її зброя —
спостереження.

Вона ступила вперед.

Аромат квітів огорнув її, змішуючись із запахом вина й легким серпанком музики.

— О, новенька? — прозвучав оксамитовий голос.

Міріель підняла очі.

Перед нею стояла Ліліт Лунна — господиня дому, жінка із волоссям, що спадало срібним водоспадом, і очима, які могли обіймати… або вбивати.

— Можна й так сказати, пані, — тихо промовила Міріель.

Ліліт провела пальцем по повітрю, ніби торкаючись її аури.

— Ти… цікава, — протягнула вона. — Легка, наче вітер, але всередині… хтось гострий.

Міріель злегка опустила голову.

— Я лише танцюю.

— Брехня, — лагідно всміхнулася Ліліт. — Але в нашому домі всі брешуть. У цьому — його чарівність. І його пастка.

Вона плавним жестом торкнулася підборіддя Міріель і підняла її обличчя.

— Ти тут, тому що я отримала запит від твоєї “шефині”. Але є ще одна причина…

Ліліт повернулася до зали.

— Сьогодні у нас дуже важливий гість.

Міріель відчула, як серце стрибнуло.

Він.

Ліліт кинула погляд через плече:

— Цієї ночі танці — друга справа. Перша — не потрапити в неприємності. Особливо… — вона легенько вказала поглядом у кут зали, — …у нього на очі.

Міріель повернула голову.
І побачила його.

Морозян.

Він сидів у тіні великого кругового столу.
Чорний одяг, срібні застібки, темні очі, що мерехтіли небезпечною тишею.

Він був… не частиною натовпу.
Він був центром гравітації, навколо якого все повільно оберталося.

Його погляд був спрямований на келих.
Але вона знала —
він відчуває кожен рух у залі.

Завжди.

Ліліт нахилилася до Міріель:

— Не привертай його уваги. Він не любить нових облич.

А мені це й не потрібно, подумала Люмія.
Мені треба… лише трохи… дізнатися про нього.

Та вже через хвилину вона зрозуміла, що зробити це буде складніше, ніж уявляла.

Її танець призначили для другої частини вечора.

Поки що вона повинна була рухатися між столами, підливати гостям чай, усміхатися… і слухати.

Вона ковзала між рядами — тиха річка, що нічого не відбиває.
Її маска працювала бездоганно.

Поки…

— Ти. Дівчино.

Вона завмерла.

Голос — низький, глухий.
Знайомий.

Вона обернулася і зустріла погляд…
не Морозяна.

Ні.

Перед нею стояв голений чоловік у синіх шатах — один із людей з оточення Мурана Чорнолі́да. Його очі були слизькими, як темна вода.

— Налий, — сказав він і простягнув свою чашу.

Міріель підкорилася.
Вона опустилася в легкий поклон, налила чай, жодного зайвого руху.

— Ти новенька? — муркнув він, схиляючись ближче.
— Так, пане.
— Хм. Хто тебе привів?
— Господиня.

Чоловік узяв її за зап’ястя.

Боляче.

— Покажи обличчя.

Вона похилила голову нижче — слухняно, як вміла тільки вона.

— Лиш обличчя, пане.

Але до удару не дійшло.

Повітря стиснулось.

Темна, холодна рука лягла на плече чоловіка.

— Вона тебе боятися повинна? — тихо сказав Морозян. — Чи ти навпаки?

Чоловік різко відступив, наче вкусив холод.

— Пане, — пробурмотів він. — Я… я не знав, що ця… ця дівчина під твоїм захистом…

Морозян не усміхнувся.

Навіть не зрушив кутами губ.

— Вона — під моїми очима, — сказав він повільно. — Хіба цього недостатньо?

— Д-да, пане.

Чоловік ретельно поклонився і відійшов.

Міріель стояла мовчки.

Їй треба було вдати вдячність.

Але вона боялася рушити.

Морозян дивився на неї.

Довго.

Занадто довго.

Його погляд ковзав по її обличчю, по вуалі, по руках — не як чоловік дивиться на жінку, а як воїн шукає слабке місце.

— Ти нова, — сказав він.

— Так, пане, — прошепотіла вона.

— Чому тремтиш?

Бо ти — той, кого я прийшла знайти?
Бо твої очі бачать надто глибоко?
Бо сьогодні я вперше за багато років слабша?

Вона відповіла:

— Бо я не хотіла створювати проблем.

Він нахилив голову.

— Ти не схожа на тих, хто їх створює.
Пауза.
— Але схожа на тих, хто від них тікає.

Її серце пропустило удар.

В його голосі не було загрози.
Тільки… цікавість.

— Не бійся їх, — сказав він тихо.
— Вони небезпечні.
— Але ти — трохи більше.

Її подих урвався.

Це був не флірт.
Не увага.

Це була… інтуїція.

Вона забрала руку й відступила назад.

— Вибачте, пане, я повинна…

— Іди, — сказав він.

І цього було достатньо.

Коли вона сіла за ширму, чекаючи свого виходу на сцену, руки все ще тремтіли.

Морозян не торкався її.
Не питав.
Не загрожував.

Але він…
побачив її.

Не людину — тінь.
Не тінь — суть.

Він дивився на неї так, ніби знав, що вона бреше.
Так, ніби відчував, що в її енергії щось… нестабільне.
Так, ніби хотів зрозуміти.

І це небезпечно…
Небезпечніше за отруту.