Квіт,що розкрився в тиші

Павільйон був порожнім і холодним, хоча сонце вже торкалося горизонтів Небесної Висоти. Ліхтарі гойдалися від легкого вітру, тіні їх коливалися, немов оживаючи. На килимі — сліди від падіння. На повітрі — запах пилу й металу.

А посеред усієї цієї покинутої тиші стояла вона —
все ще в ілюзії Люміна, але з очима, повними страху.

Не страху смерті.
Вона вже колись дивилася їй у вічі.

Ні — страху правди.

Квіт Розлуки горів у грудях кожною пелюсткою.

Сім. Сім пелюсток.
Другий етап отрути “Небесна Печаль”.
Рік. Не більше.

Але чому сьогодні?
Чому саме під час бою?
І хто це зробив?

Люмія стояла нерухомо, вирівнюючи подих. Її руки тремтіли.

Їй здавалося, що сьогодні весь її світ — той, який вона так довго зберігала ілюзіями — потріскав.

Я слабка. Уперше за всі роки. Хтось торкнувся моїх меридіанів… поки я навіть не підозрювала.

Вона вдарила кулаком у стіл.
Кров виступила на шкірі.

Розбита Люмінієва впевненість — найстрашніша тріщина.

— Люмін!

Двері відчинилися, і вбігла її мати — володарка Ліора, одягнена в сріблясте, з обличчям блідим від тривоги.

Вона замкнула бар’єр одним жестом.
Другим — схопила Люмію за плечі.

— Доню… — її голос тремтів. — Я відчула хвилю зсуву. Що сталося?

Ілюзія сама по собі розтанула від болю.

Перед Ліорою стояла не спадкова тінь чоловіка, а молоде обличчя її доньки — справжньої, виснаженої, смертельно блідної.

— Покажи. Зараз же.

Люмія заплющила очі і розкрила духовні канали.
Мати побачила.

Пелюстки.
Темні прожилки.
Пульсуюче світло смерті.

Ліора закрила рот рукою, щоби не закричати.

— Небесна… Печаль…
Це… це неможливо… хтось проник у твою ілюзію… у твоє тіло… у твою суть…

Її голос зірвався на плач.

Люмія вперше за довгі роки побачила, що мати не грається у недосяжність влади — вона плаче як жінка, що боїться втратити найдорожче.

— Коли це сталося? — запитала мати.

— Не знаю… — прошепотіла Люмія. — Але сьогодні… під час бою… щось спалахнуло.

Ліора стиснула зуби.

— Хтось відключив тебе в зоні Лінсі. Зробив це так, щоб ніхто не помітив. Але… це не Морозян.

Люмія різко підняла очі:

— Ти певна?

— Він не міг. Він… він був у чистоті. І… я відчуваю його силу. Вона не така.

Люмія опустила голову.

Її серце боліло від власних підозр.

— Тоді хто?
— Той, хто знає твій рід. Твою ілюзію. Твою природу.
— Мій брат…? — прошепотіла вона.
— Не думай про це зараз. У тебе є рік. Ми знайдемо “Жовтий Сон Проса”. Але поки…

Ліора взяла її за обличчя двома руками.

— …ти маєш зникнути.
Сховатися.
Їм не можна знати, що спадкоємиця… хвора.

Люмія стиснула кулаки.

— А якщо я не хочу ховатися?
— Ти хочеш померти?!
— Я хочу знайти винного!

Мати відступила на крок. Її погляд був твердим і болісним одночасно.

— Доню… ти не знаєш, у що лізеш. Тіньові клани… Бездонна Тінь… ті, хто пов’язаний з отрутою, не грають у милосердя.

— Тим більше я маю йти туди, — сказала Люмія тихо.
Її голос став сталевим.

— Ти не знаєш їхнього світу…
— А ти знаєш, що я сильна, — перебила Люмія. — І знаєш, що я вмію брехати краще за будь-яку шовкову ілюзію.

Ліора заплющила очі.

Вона знала — сперечатися марно.

Люмія завжди робила те, що вважала правильним.

— Добре, — прошепотіла нарешті. — Але не як Люмін.
— Звісно.
— Ти підеш як…?
— …як Міріель.

Мати здригнулася — вона знала це ім’я. Це ім’я означало хитрість, гнучкість, легкість і смертельну небезпеку — маску, якою користуються шпигунки високого рівня.

— Доню… будь обережна.
— Я маю рік. Весь рік я проживу так, ніби сьогодні — останній день.

Вона опустила голову. Її волосся спало з плечей, коли ілюзія чоловічих рис зникла.

Залишилася вона —
непереможна спадкоємиця,
тепер — смертельно отруєна,
тепер — та, хто не здасться.

Вона зняла білий одяг, який носила як Люмін.
На підлогу впала її емблема чемпіона — холодний метал.

Вона вдягла темне, легке шовкове плаття.
Заплела волосся.
Закріпила шпилькою-ілюзією.
Підвела очі темними тінями.

У дзеркалі — зовсім інша людина.

М’яка.
Повітряна.
Загадкова.

Ніхто не подумає, що вона — спадкоємиця.

Ніхто не подумає, що вона — смертельно отруєна.

Ніхто не подумає, що вона — Люмін.

Міріель посміхнулась.

— Я знайду того, хто зробив це.
— Я знайду антидот.
— Я знайду правду.

Мати доторкнулася до її плеча.

— Не дивися Морозянові в очі занадто довго. Такі, як він… бачать більше, ніж треба.

Люмія опустила погляд:

— Але іноді саме це — і є мета.

Ліора здригнулась, але нічого не сказала.

Бо вона знала:
коли її донька так говорить —
на горизонті зароджується доля.

Поки вечір опускався на світ, Люмія вже була в дорозі.

Її кроки — легкі.
Дихання — рівне.
А серце — вогнем.

Попереду сяяли ліхтарі одного з найвідоміших, найнебезпечніших і найрозкішніших місць Бездонної Тіні —

“Квіткової Ночі Місяця”.

Там її чекала нова роль,
нова брехня,
новий хижак…

…і чоловік, що сьогодні вперше переміг її на арені.

Морозян.

Люмія прикрила обличчя вуаллю.

— Тепер Міріель знайде правду.
Навіть якщо це зламає мене.