Восьме коло

Арена Цін’юнь шуміла, дихала, жила — сьогодні весь верхній світ прийшов дивитися, як непереможний Люмін здобуде восьму перемогу поспіль.

Юнак у білому стояв у центрі, спокійний, мов вода.
Юнак, який ніколи не був юнаком.

Люмія, схована під ілюзією, звично прислухалася до свого дихання.
Сім років вона знала, хто вона на арені: легенда.
Сім років ніхто не зміг її зачепити, не те що перемогти.

Сьогодні вона була такою ж.

Але світ — ні.

— Наступний суперник — Морозян Тінь-Світанковий із Бездонної Тіні! — проголосив глашатай.

Люмія підняла голову — і вперше за довгі роки відчула щось подібне до… холоду.

Він виходив на арену тихо.
Не виставляючи силу.
Не кидаючи виклику.
Не шукаючи слави.

Темний плащ, під яким щось приховувалося: спокій, небезпека, тиша.

Він став навпроти неї й підняв погляд.

Їхні очі зустрілися.

І Люмія відчула… незрозуміле тремтіння, якого не мала відчувати ні на арені, ні перед боєм.

— Почати!

Люмія рвонула першою.

Так вона робила завжди — і завжди це працювало.

Її удари були гострими.
Ритм — перевірений.
Техніка — бездоганна.

Але Морозян рухався інакше, ніж будь-хто.

Не ухилявся — а ніби ковзав між її рухами,
наче за секунду до того бачив, де вона буде.

Його сила не відчувалася.
Його техніка — не читалася.
Він просто… зіштовхував її ритм із його тишею.

І її ритм почав ламатися.

На сьомій хвилині бою вона на мить втратила подих.
Різкий біль розрізав грудну клітку.

Що це?

Її меридіани… тремтіли.

Не сьогодні.
Не зараз.
Не так.

Морозян цю мить не помітив — бо він дивився не всередину її тіла, а на її рухи.

Він просто використав шанс.

Легкий дотик —
один рух —
невидима підніжка в повітрі —
і вона втратила баланс.

Уперше за багато років.

Її тіло впало на коліно.

Гонг ударив.

— Переможець — Морозян Тінь-Світанковий!

Люмія пішла з арени рівно, але всередині її накривала хвиля болю.
Вона ледве дійшла до павільйону, зачинилася ілюзією тиші й упала на холодну підлогу.

Меридіани горіли.

Вона притиснула руку до грудей, заплющила очі —
і заглянула всередину себе.

Серце впало.

На каналах духовної сили розкривались темні, зловісні, пульсуючі пелюстки.

Одна.
Друга.
Третя.
Всі сім.

Квіт Розлуки.
Отрута “Небесна Печаль”.
Смертельна. Рідкісна. Невидима до останнього.

У неї є рік.
Не більше.

І вона… вже давно заражена.

І сьогодні… отрута просто подала знак.

Люмія прикрила обличчя руками.

— Хто?.. — її голос тремтів. — Коли?..

Сльози не текли — у неї не було на це часу.

Її мати мала рацію.
Хтось знав її істинну природу.
Хтось проник у її меридіани.
Хтось… грався її життям.

Вона підвелася.

Її кроки були хиткі, але погляд — гострий.

— Якщо я не знайду «Жовтий Сон Проса»… я помру.

І перше ім’я, що зринає в голові:

Морозян.

Не тому, що винен.
А тому, що він — єдине нове в її житті.

Вона знайде правду.
На будь-яких умовах.
Під будь-якою маскою.

Хоч би довелося піти до нього сама —
як ніхто,
як служниця,
як танцівниця,
як Міріель.

Але правда буде її.
Навіть якщо вона зламає її серце.